Фортепіанний дощ
Мені легко писати про дощ.Я люблю дощ.І люблю його шум.От і зараз пишу, а шум його чую під звуки фортепіано. Я часто стою біля відчиненого вікна в свій сад, коли він падає .Каплі дощу вдаряються об листя і під вагою цих важких крапель листя никнуть і навіть гілки нагинаються нижче до землі. А дерева "опускають плечі" не пручаючись цієї вологи, яка рівномірно і монотонно все ллється і ллється на ці листочки, стікаючи ними донизу на землю як акорди фортепіано теж повторюються і підсилюють цю монотонність.Тоді сідаєш на підвіконня і вдихаєш цю вологу і свіжість і дивишся на цю сіру дощову сітку.О ні, це лишень здається в такий момент? Скільки б він не шумів, цей дощ, він закінчиться.Як закінчується в житті все погане все і добре. Це очікування. Нехай він падає, цей дощ. Я почекаю, ще постою край вікна.Я заспокоюся від монотонності цих потоків, від повторення ударів крапель об листя - фортепіанні клавіші ... І дихається легко, повітря напоєне вологою, ароматом квітів, запахом сирої землі.Ви певно теж так стояли колись, коли він крапельно падав, лунав, цей літній дощ ...
