На континенті сховатися ніде -
двадцять хвилин на табло
до весни. В мої сни
закарбовані іспити, місто, мости,
засмальцьовані іскри зими
на гаражних воротах,
усе, що не встиг.
Зірки розливаються спиртом у рані,
лягають по двоє на скиртах квартир.
Не сховатися, ні.
Не укритися коциком вулиці,
стрілками, маренням, ні.
Хіба тьмяним ліхтариком
мацати шлях, і чаїнкою падати
вниз, літаком над Гудзоном,
опалим листом з піднебіння.
Закінчуй вже.
Котиком згорнеться час,
нескінченним малюнком на склі
вицвітатиме бланк
без печатки,
без підпису.
Так лиш, на віру,
На вітер, без слів.
За годинником час зупинився
не перший день поспіль. Якби ж то
по книжці було все,
а так - навмання.
Розпадаються косами вулиці,
мов телефонні дроти
того дня, як, прокинувшись зранку,
завмерлий годинник
кричав: "Посміхнися",
а ти, злого міста дитя,
натискала "повтор",
і похмуро вбивала
повторно
щоразу.
А він не здавався,
пручався, кричав.
Не сховатися,
ні.
Не укритися,
ні.
Закінчуй вже
вітром без слів.
Посміхнись.
03.02.2018
