Промайнуло хутко літо... вже й осінь минає.
Вже на скроні перший сніг крадькома сідає.
Вкрай Душа уже стомилась, бо щастя немає.
Загубилась доля зрання, й донині блукає.
Сипле холодом у Душу зима сиво-біла.
І нікому вже немає до Сумної діла.
Не лукавила. Кохала. Жила, як уміла...
Розгубилася потроху... Та ще не збідніла.
Ще десь жевріє в куточку крихітка надії,
Ще здається, що й кохати, як колись, уміє.
Дарма, що позаду літа молодії...
- Як не сумно, як не гірко, ні-ні, та й зрадіє.
