У київській квартирі
Під номером сто сім
Жив хлопчик Святославчик,
Єдиний в мами син.
І був у нього котик:
Хвіст білий, чорний чубчик.
Усі його любили,
Тому назвали Любчик.
Він був такий активний,
Рухливий і веселий,
Тому стрибав, крутився,
Гасав по всій оселі!
Його не раз просили:
"Спинився! Боже збав,
Колись наробив лиха!"
Та котик не зважав.
Одного разу Святик,
Його матуся й тато
Вдягнулися гарненько
І в парк пішли гуляти.
А Любчику то тільки
Того було і треба!
Від щастя кіт замуркав
І підстрибнув до неба.
Один лишився вдома!
Що краще може буть?
Роби собі, що хочеш,
Про все і всіх забудь!
Котяра першим ділом
Бігом на стіл поліз.
Ковбаска там лежала,
То він її погриз.
Тоді стрибнув на штору,
Та тільки розірвав:
Мабуть, після обіду
Важким занадто став.
Легенько потягнувся
До мухи на стіні;
Лиш до шпалер торкнувся -
Подерлися вони!
А потім зачепився
Він кігтем за диван,
Повитягавши нитки,
Завдав дивану ран.
Тоді стрибнув на шафу
І вазу зачепив,
Хотів понюхать квіти,
Але усе розбив!
Вода на стіл линулась,
А з нього - на паркет!..
Злякався кіт, сховався,
Забув про етикет.
Через годину-другу
Вернулась сім'я.
Зайшла і остовпіла:
Ой матінко моя!
Чи тут було торнадо?
Чи буря пронеслась?
А може, лютий вітер
Влетів в вікно до нас?!
Взялися прибирати:
Наш тато скло зібрав,
Зашила штори мати,
Все витер Святослав.
А кіт сидить в куточку,
І соромно йому.
А хто із вас пояснить,
Чому?