17.03.2018* 14:00
Отже, сьогодні мені вже аж 82 роки. Проминули ті часи, коли в таких випадках було свято, тепер теж цей день є святом, але святом перемоги над часом, бо ще один рік прожив, переміг негаразди, які сам же, в першу чергу, і обумовив собі.
Непомітно, але давно вже почав підводити підсумки. Примітивно кажуть, що життя прожив не даремно, якщо посадив дерево, побудував будинок і народив дітей. То що у мене в такому випадку?
Дерева, які садив разом із товаришами вздовж паркану новоявленого заводу «Реле та автоматика» у 1954 році, вирубали. Тепер і цього заводу фактично немає.
Будинок не побудував, хоча як кожний архітектор мрію про це досі. Навіть проект маю. Грошей нема. З проектами, що розробляв, теж парадокс: ті, що робив «лівою ногою», реалізовані, а ті, яким віддав багато часу та зусиль – ні. Якщо ж під «побудова будинку» розуміти Творчість, то маю біля 1500 віршів та прози, сотню малюнків та два десятки дизайнерських робіт. І все робив для себе. Таке собі мистецтво заради мистецтва, а точніше – засіб самолікування.
Діти. Маю 4 доньки та 4 сина. Всі дорослі, мають своє життя. Мені залишилося кохатися у споминах, як я носив їх на руках та на копах і як я був щасливий, коли бачив, що вони проявляються розумнішими та талановитішими за мене і як сумував, коли це було навпаки. Вони = моя гордість.
Вік!
Я тепер у когорті Старих людей.
Але є одна річ, яка мене радує/бентежить/приносить відчуття щастя і болі – у неймовірно складній суміші. Адже я з 1990 року є «просунутий».
Це я придумав такий термін для того, щоб узагальнено визначити всіх тих людей, які мають розкритими Розширені Сенсорні здібності (спрощено: Здібності), всі ці контактори і ясновидці, відуни і мольфари, пара- і психотерапевти, екстрасенси (хоча я і не визнаю правомочність цього терміну), містики і тощо/тощо. Інколи використовую узагальнений термін «Езотерики», хоча не всі із широкої різноманітності прояву Невербального сприйняття Буття вписуються у цей термін.
Отримати і мати Знання та Вміння тяжко, особливо тоді, коли ти як би і не хотів позбутися їх, це не вдається. Адже звичним є робити із себе дурня, який нічого не розуміє і має вельми примітивну уяву про Істину дійсно тяжко в реаліях життя, особливо – особистого. Але набагато тяжче мовчати, мовчати, мовчати.
Та усвідомлення мого вже поважного віку і розуміння, із постійним здивуванням того, що старечий маразм ніяк не навалюється, примушує час від часу порушувати мовчання. А інколи тебе немов тихо Провокують зробити таке. Давно проминули часи, коли Голос прямо казав мені що треба робити. І ніколи не було штовхання на якісь дурниці. Навпаки. Але тепер обставини мого життя останнім часом так складаються, що вони немов неухильно мене заганяють у лузу необхідності говорити. А потім, якщо я питаю, то чую Відповідь. От і зараз питаю: «Мені продовжувати реалізовувати мій намір розмови про Істину?» - «Так. Це зобов’язання. Не турбуйся, при потребі все скорегуємо. МИ.»
А говорити треба тільки правду. Принаймні в межах свого Знання. То і буду це та так робити.
ID:
782767
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.03.2018 15:55:10
© дата внесення змiн: 17.03.2018 15:55:10
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|