Вона вибігла з Богом, а вертається зовсім сумна,
Вицвіла, безпорадна, спалена світом,
Каже: не буду, не треба, але бере свічку рука
І мовить до неба: подай мені милість саме цього літа
Тулиться до дерев живих і просить, і стогне,
За свої коси витягти б себе із безодні,
Проводить руками по травах чистих хороших,
Довго сумує, довго про щось голосить...
Потім, злегка хитаючись відновлює рівновагу,
Дихає вітром, і вже очі спокійні й ласкаві,
В них жовте сонце втамовує спрагу
ВІдчуває Бога, і каже: навіки слава.
