|
Важка й складна завжди ця тема:
Де голова всьому – система,
Де йде на брата рідний брат,
Серця і почуття горять.
В душі – лиш біль – нема святого.
Не повернімося ж до цього…
1
В останню ніч у казематі
У сні побачила знов матір,
Красиву, добру і метку,
(В житті ж бо знала лиш таку).
Розумні, щирі темні очі
Будили доньку серед ночі,
Немов хотіли щось сказать,
Та мову відняла сльоза.
Слова якісь складали губи –
Несила розібрать їх Любі.
На думці лиш було одно:
Яке ж душі червиве дно
Мав той, кого вона кохала!
Як матінка її благала,
Ще перевірить почуття,
Щоб пронести крізь все життя,
Подарувала б їй внучаток!..
Сімейного життя початок
Для Люби, мов полин гіркий,
Не знала навіть, гріх який
Вона здійснила. Боже милий,
О, як думки її втомили!
Як з ними ночі коротать?..
Замкнулась, не могла й ридать.
Тепер стаття п’ятдесят восьма
Їй світить, і від того – млосно.
Не сподівалася цього,
Й не передбачиш усього…
Не ллються сльози хай рікою –
Писавсь, таки, його рукою
Донос на неї… Як він міг?
А думала ж, що чоловік,
Якому гідність притаманна,
І що взаємне в них кохання,
І що вони – одна сім’я.
Тепер ніщо не звеселя…
Вона ще все переверталась
Із боку на бік. Врешті, вклалась
І знов заснула, мов дитя.
Нема й не буде каяття,
Адже вона ні в чім не винна,
Й не ворога вони зловили, –
Все рвали голову думки, –
А він, а він ото який!
Був час – його урятувала,
А доля, бач, що готувала?!»
Їй пригадавсь так званий суд
І вироку безглузда суть.
Тоді в суді відводив очі.
Чи ж розумів, що коїв злочин?..
Й що нікчемний цей процес,
Знав він, вона і всі про це.
Обвинувачення типове:
Вела проти вождя розмови –
Антидержавна їхня суть,
Тож ворога тавро несуть
Нехай вона й майбутні діти…
Дмитро не знав, куди подіти
Своїх очей, бо звідусіль
У нього втупились усі
І пропікали до живого.
Майнула в погляді тривога,
Скидавсь тепер на цуценя,
Побіг мерщій він навмання.
А люди, що сиділи в залі,
Мов до стільців попримерзали,
Безгласі, й в кожного – думки:
– Несправедливо, все-таки…
І тільки матінка кричала.
Її слова, мов грім , звучали:
Кляла систему, зятя, суд
І тих, що варту тут несуть,
Аж поки вивели із зали,
Щоб зайвого тут не казала.
О бідні, бідні матері,
Які ж ви вірні дітворі!
За них готові і у пекло,
Вас не лякають грози, спека,
Ані системи злий закон,
Ані арешт, ні звук оков!
2
Пройшли роки… Вона – на волі.
Сніги зійшли. Поля ще голі.
Весна несміло прокричала
Лелекою. Та вже стрічало
Тепер її нове життя –
Зранку й до вечора – шиття.
«Модистка», так її назвали.
О п’ятій ранку уставала,
Щоб заробить на хліб, на чай.
Сама чистенька, зазвичай,
При керосинці то метала,
То шила. Серце, мов з металу…
Завжди усміхнена, мовчить –
Зуміло ж заслання навчить.
Жила одна, кажуть, як палець,
Й сама не знала, як це сталось…
Життя – то дивна-дивина:
До неї з пляшкою вина
Зайшов поважний з виду чин.
Заказ приніс. Сюди йдучи,
Не думав-не гадав ніколи,
Що тут зустріне ту, що з школи
Таку ще юну він забрав,
З душею, повною добра.
Кравчиня звично обернулась,
Зустрілись погляди. Здригнулись:
«Так, це була… вона.
Позаду – заслання, війна,
Але ж ті самі милі очі,
Що снилися не раз щоночі,
Стрімкі ті ж самі дуги брів…
Куди це я сп’яна забрів?» –
Подумав. Жінка ж упізнала,
Але цього не показала,
Солодких не вела речей.
Він не спускав з неї очей…
Про справи тільки гомоніла,
Що забагато в неї діла –
Нема часу йому пошить.
«Не зможу вже без неї жить,» –
Думки боролися з думками,
А в серце болем заштрикало…
Коли ж на завтра він прийшов,
«Модистки»… вже він не знайшов.
Пройшла зима, і третя, й п’ята…
До днів останніх… Це – розплата!?..
14.10.2012.
Ганна Верес (Демиденко).
ID:
795833
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 16.06.2018 12:46:27
© дата внесення змiн: 16.06.2018 12:54:44
автор: Ганна Верес
Вкажіть причину вашої скарги
|
Зворушливо,Аню!
