Старанно ліз до неба він чіплять
Лелекам колесо на яблуні високій.
Бо будуть вони скоро повертать
Із вирію весни любов й неспокій.
Він так хотів, щоб сіли у дворі,
Й звели гніздо – просту прикмету щастя,
І щоб над ним літали угорі,
Чи в сонячну погоду, чи в ненастя.
Він пензлем малював величний злет,
І їхні крила, як художник світу.
Він їм радів, немов малий радів,
Бо всі митці щасливі, наче діти.
Але гніздо лелеки не звели,
І щастя йому так й не дарували.
Померла мати й з нею всі жалі,
Й нещастя в його дім пришкандибали.
Він ще ліпив скульптурний барельєф,
Він ще боровсь з самотністю і горем.
І фарбами замішував рельєф,
Розчарувань великих, наче море.
Ще малював, та з горя лише пив,
А скоро молодим його не стало.
Бог його мрії не благословив,
А з ним і рідна хата занепала.
Хтось поволік додому постамент,
Хтось різьблені ложки ним і тарелі.
А я лиш фотографії батьків,
Й його світлини юні і веселі.
Упали стіни й виріс чагарник,
І чужі люди яблука збирають.
Засипало мальовані листки,
Й лелек, що на малюнках тих літають.
Чому так сталось? Думаю сама…
Чому, як геній не зіграв він ролі?
Та мудреці говорять не дарма:
Бог дав талант, та не відміряв долі.
