От вичавлюється сльоза,
терпка як з ягоди сік,
і починає довгу подорож.
Бунтує хмари в один
вар'ятський гурт.
І стиглими яблуками
бомбардує море.
А у будь-якого моря є дно,
а за ним ще кілька.
Сльоза бунтує потоки-течії
в один поганський танок
і, врешті, дно пробиває.
А там — людина сидить
ув'язнена, скута, до стіни
прикручена.
І ніби якоюсь тортурою
болючою, китайською, східною,
сльоза дзвінко вдаряє
у маківку.
А людина мужньо й жіночно
з усієї впертості й відчаю
спокійна-спокійнісінька.
Бо скільки вже можна тих сліз.
