Ми стояли з тобою під зливою літніх дощів,
Запліталися коси, мов крила вродливих берізок,
Тільки вітер щось тихо писав і на ґвалт шепотів,
Забираючись дико у схронку зосталих валізок.
За вагоном вагон - попелище туманних думок,
Поміж дощ так схвильовано марив останній світанок,
Знову даль, поїзд снів і прощальний шалений димок,
І моє - «Прощавай», і здивований, збуджений ранок.
Відізветься нам день у едемі загублених мрій,
Поцілунком останнім згорить недопите кохання,
Поїзд наших зізнань, у розлуки, зануриться стрій,
Вип’є тисячі рік, що дощами омиють прощання.
