КАЗКА «ВИШИТА СОРОЧКА»
У князя Ярослава та княгині Ольги народився первісток. Мама захотіла назвати його Святополком, а тато – Мстиславом. Ішов п’ятий день, відколи син на світ з’явився, а вони ніяк не могли дійти згоди щодо імені дитини. Коли за сніданком розпочали чергову суперечку, до кімнати крізь прочинену у вікні кватирку влетів ворон, який років із п’ятдесят жив при князівському дворі. Він накреслив крилами три кола під стелею, а тоді сів на край столу і промовив: «Дайте первістку ім’я Гуляйсила. З ним знайде свою славу». Послухали ворона князь із князівною. Назвали хлопця так, як він їм порадив. Ріс Гуляйсила швидко, так, як росте дріжджовий хліб у печі. За три роки став на вигляд таким, як дванадцятирічна дитина. А тоді мовив батькам:
- Я вже багатого чого вмію – читати, писати, рахувати, полювати. Тільки б битися навчитися.
- Навіщо тобі цьому вчитись, синку?
- Щоб у бій ходити, в разі потреби вміти рідний край захистити.
- Ти ще малий, щоб про це думати.
- Але я вже можу дуба переламати, бочку з водою підняти, річку перестрибнути.
- Не може такогобути, - мовив тато. – Цього навіть я не зроблю.
- Не віриш, батьку, то ходімо зі мною, перевіриш мої здібності.
Пішов князь зі сином у двір. Спершу підняв Гуляйсила велике дубове поліно, що лежало у задньому дворі, й переламав його навпіл. Потім, коли спустився з батьком до льоху, бочку з вином підніс догори. Накінець попрямували до річки, тієї, що протікала перед їхнім замком, Гуляйсила розігнався і перестрибнув її. Князь був неабияк здивований можливостями сина. Він запросив до себе воїна, який найкраще проявив свої вміння в бою з монголами, щоб той навчив Гуляйсилу різним військовим премудростям. Вчитель не міг натішитись його успіхами. За місяць князенко навчився володіти списом, шаблею та пістолем. Ще через місяць їздив на коні та стріляв із лука. Окрім того, хлопець продовжував інтенсивно рости й розвиватися. За рік від початку тренувань виглядав уже так, як двадцятичотирирічний парубок. І тоді на Україну напали московіти. Піійшли до її кодонів з півночі, півдня й зі сходу з монголами й гагаузами, з якими перед нападом підписали угоду про військовий союз, і почали прориватися вглиб.
Зажурився князь. Почав думати, як країну захистити, в кого підмоги просити. Військо ворога за своєю чисельністю переважало його втричі. Гуляйсила теж думав, що робити. На третій день від почату війскових дій він підійшов до батька і сказав йому:
- Не журися, князю. Я поведу військо в бій. Але накажи своїм майстрам, щоби зробили мені шаблю, в три рази більшу й важчу за звичайну, спис, у три рази довший, ніж ті, якими користуються наші воїни, лук і стріли, в три рази міцніші та гостріші, ніж ті, що їх носять наші лучники. А пістоль зі собою візьму той, з якого я вчився стріляти. Тільки куль хай побільше наготують мені.
- Гаразд, сину. Зараз накажу зробити те, що ти попрохав.
Вийшов в поле Гуляйсила, впав на коліна, підніс голову до неба, помолився Всевишньому. Попросив у нього благословення на свій новий шлях – шлях захисника рідного краю, і ліг спати. Вранці встав, а вже все, що він замовляв, лежить на столі у князівській залі, ще й матір хрещена сидить на кріслі біля столу з пакунком у руках. Побачила свого хрещеника, встала.
- Здоров був, синку, - мовила.
- Здорові були і ви, матінко! Чого зволили прийти до замку, ще й так зраночку?
- Вишивану сорочку тобі принесла.
- В мене ніби й не уродини сьогодні.
- Так. Але сон мені був такий, що маю пошити тобі сорочку й вишити на ній власноруч червоними та чорними нитками грона калини: на грудях та на плечах. А ще голос, який почула уві сні, велів мені тобі передати, що як будеш цю сорочку на собі мати, не загинеш: ні від меча, ні від кулі, ні від будь-якої іншої бідулі.
- Овва! Най би так і було.
- Так і буде. Клала хрестики на сорочці тільки з такими думками.
Усміхнувся мило Гуляйсила хрещеній, вклонився зичливо, подякував тепло-щиро і пішов до своєї опочивальні. Розкрив швидко пакунок, витягнув з нього сорочку, вдягнув її на себе і пішов надвір готуватися до бою. Того ж таки дня зорганізував військо до походу, а наступного повів його на південь, де вороги прорвали оброну й захопили кілька українських містечок та сіл. Вміло керував військом Гуляйсила, безстрашно й сам ішов на ворога. До вечора військо монголів і гагаузів, яке вели московіти, було розбите. Під ранок повів своїх воїнів Гуляйсила на схід. Злякався московітський цар. Наказав військо, яке там стояло, укріпити. Прибули нові сили з Московії, пушки привезли зі собою, пістолі, але це не допомогло. І на східному напрямі Гуляйсила поборов ворогів: хтось був убитий, хтось врятувався втечею. Кого тільки не посилав московітський цар до українського княжича з метою убити його, ніхто так і не зміг цього зробити. Ні куля не брала Гуляйсилу, ні меч, ні стріла, ні навіть постріл гармати. Після поразки на східному фронті вороги вирішили забрати військо з півночі, щоб ще й ці, останні сили, не втратити. Підняли вони білий прапор на палі, коли Гуляйсила наблизився зі своїми воїнами до них, мовляв, здаємося. Князенко прийняв їхню капітуляцію. Фактично за три дні війна закінчилася. Всі славили сина князя Ярослава і княгині Ольги. А народ український почав про нього складати пісні та легенди. Слава про силу та розум Гуляйсили розійшлася по всьому світі, перешла через гори, долини й моря. З того часу ніхто на Україну не наважувався нападати. Все ж московітський цар не міг заспокоїтись, він затаїв зло на Гуляйсилу і весь час тільки й думав про те, як знищити князя-переможця, бо розумів, що без нього українське військо не буде таким сильним. Якось цар за велику плату вмовив одного турецького купця поїхати до України й дізнатися про те, що допомагає Гуляйсилі рятуватися від смерті. Сів той у бричку, до якої напхав різного товару: дорогоцінні тканини, чоботи, сіль, мішечки з кавою різних сортів (дізнався, що Гуляйсила любить ранками пити турецьку каву), і повіз його царський кучер кіньми до України. Коли купець наблизився до головних воріт палацу, в якому проживав князь Ярослав, охоронці оглянули його й речі, які він мав на возі і, не знайшовши нічого небезпечного, попросили князя дати дозвіл чужеземцеві із крамом на в’їзд у двір замку. Той дав його. Турецький купець в’їхав. Люди князя купили в нього дещо з товарів.
- А каву хай княжич вибере собі сам, - мовив купець. – Я йому добру знижку зроблю яко непереможному полководцю.
Прийшов княжич, став нюхати кавові зерна, набрані в чаші з різних мішків, вибрав собі ту, запах якої найбільше сподобався.
- За пів вартості віддам вам її, - мовив турок. Але скажіть, вельмановний пане Гуляйсило, чи правду кажуть в народі, що вас ні куля ворожа не бере, ні шабля, ні стріла із лука, ні навіть гармата?
- Правду.
- Але як таке може бути?
- А так. Вишила мені хрещена матінка сорочку. Як я її одягаю, то смерть наді мною не має влади.
Зрадів купець, що вивідав секрет, за яким прийшов, і віддав княжичу мішок тієї кави, яку він собі сподобав, задурно.
Подякував Гуляйсила турку. На тому й розійшлися. Купець погнав коней на Московщину. Довго був у дорозі. Але тим не журився, мав бо що сказати московітському царю. Як зайшов у палац до ного, розказав йому те, що вивідав – про сорочку вишиту. Дав за цю послугу турку цар мішечок чистого золота. Та не довіз його купець додому, вбив його служник московітський, який був наданий туркові царем ніби то для охорони, а насправді для знищення.
Почав з того часу володар сусідньої східної країни думати-гадати, як би то у княжича України сорочку відібрати. Тай надумав. Поїде він, вирішив, мирову із князем Ярославом підписувати, тобто, акт про ненапад. Та й підкупить когось із його слуг, попросить обміняти сорочку Гуляйсили на його – таку ж, вишиту гронами калини, тільки без чудодійної сили (один воїн-художник запам’ятав узір, що був на сорочці Княжича, і намалював його для вишивальниці). Послав своїх гінців наступного дня цар до України, щоб ті передали князю Ярославу його просьбу про приїзд. Погодився він на зустріч, бо, як не крути, все ж краще жити в мирі зі сусідом, ніж у ворожості. А вночі хрещеній мамі Гуляйсили під ранок знову сон наснився. Якийсь голос сказав їй:
- Піди до замку князя, візьми ту сорочку, яку ти вишивала похреснику, й доший на ній сваргу на рукаві. Цей знак захистить його і всю Україну.
Поїхала хрещена Гуляйсили до княжого замку зранку. Зустріла її княгиня Ольга, яка була двоюрідною сестрою хрещеної її сина.
- Що привело тебе, Марисю, до нас у таку рань? – здивувалась Ольга.
- Сон, люба, й обов’язок. Принеси мені, будь ласка, ту сорочку княжича, яку я вишивала. Мені треба на ній дещо дошити.
Виконала княгиня Ольга прохання сестри, хрещена зробила швиденько те, про що їй голос попрохав.
Після цього у світлиці посиділи собі обоє трішки, вареничків поїли зі сиром та афинами, чаю малинового попили, медовими пряниками поласували. Попрощалася Марися з Ольгою й відбула до свого дому. По обіді у той же день до замку прибув московітський цар. Йому вдалося дістати сорочку княжича. Слуга Гуляйсили віддав йому її за мішечок золота, на її місце він поклав сорочку, привезну з Московії. Підписав князь Ярослав мирну угоду з царем Алєксандром, випили вони за столом по келиху червоного вина, щоб скріпити дружбу, закусили печениною та й розійшлися. Московітський цар не їхав коньми, а летів, прагнув якнайшвидше покинути межі України і впинитися у власному палаці. Як тільки прибув до нього, віддразу скинув з тіла свою сорочку й натягнув князеву, хотів спробувати її магічну силу. Аж тут нитка зі сварги, що її дошила Гуляйсилина хрещена, перетворилася на змію. Вона обвилася довкруж царевої шиї і вкусила його у груди. Цар упав і за три хвилини вмер. Про те, що сталося, дізналися всі, в т. ч., князь Ярослав, княгиня Ольга та Гуляйсила. Витягнув сорочку український княжич, думав у ній на похорон до московітского царя поїхати, а вона без сварги. Зрозумів одразу, хто вкрав оригінал і чому загинув московітський цар. Хотів Гуляйсила після похорону поїхати до Московії, з дружиною царя поговорити, але та випередила його, наказала своїм посланцям відвезти сорочку Гуляйсилі, боялася, щоб він не вбив ще й її. Ті й відвезли. Слугу, який зрадив українського князя, було ув’язнено. Він привселюдно розкаявся й попросив про помилування. Отримав його, до кінця віку свого перебував у в’язниці, відмолював свій гріх, аж поки не помер. А на Україну більше ніхто не посмів напасти. Боялися.
ID:
811570
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 27.10.2018 22:39:29
© дата внесення змiн: 29.08.2021 19:00:33
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
Гарно)
