Безсонний час журливо нить пряде.
Не з шовку. Сирову і вузлувату.
Домотує клубок, терпляче жде,
Щоб в травні піднести його солдату,
Бо він дожив, чи, може, доскрипів,
Неначе явір із сухим верхів’ям,
Аби ще раз почуть пташиний спів
У білопінній весняній стихії.
Тримаючи клубок – життя архів,
Наскрізь просяклий нез’ясовним щемом,
Нехай солдат відчує пульс років –
Усіх відразу й кожного окремо.
В твердих, нерівних згинах волокна
Уздріє з горя й щастя перевесла,
Вчитається в знайомі імена,
Які вдавили вічності колеса
В метал, граніт чи дерев’яний хрест…
Хай молодість з тугих витків прогляне
І труд щоденний, і синівська честь –
Усе, чим жив, - і гарне, і погане.
Хай сам розсудить, де чия вина:
Безвільна чи крута, багатолика.
Й чому він при блискучих орденах
Стрічає свято в рваних черевиках.
