Мені іще іти й іти
із піднебесної додому,
але видумую світи,
які нікому невідомі.
Чистилище на цій землі
не гріє душу окаянну.
Іще не їду на ослі
і даленіючи, не тану.
В поезії – не чародій,
не апелюю як раніше, –
ви чуєте, це я! Живий!
Є епітафії на вірші.
Везучий, майже як усі.
Не ангажований на нари,
я оживаю у росі
як лід, вода і легка пара.
Тюрма не плаче, – марно жив...
Не маю зайвої догани...
Не вписуюсь у колектив?
А, може, це й не так погано.
Хай неприкаяні сичі
мені урочать щось на груші
та муза ойкає вночі:
« рятуй іще тверезі душі!»
А я і п'яний не такий
як треба публіці незримій –
і, наче кропива, жалкий,
і відчайдушно нетерпимий.
Але не маю на меті
свічею бути у тумані
у третьому своєму стані,
коли в угоду суєті
не оминають саме ті:
мої – відомі – неосяжні.