Я сам від себе стиха відстаю,
Помалу сам собі смішним роблюся.
Та від сласної думки у спокусі,
Немов долівка мерзла, обтаю.
Не здожену вже юний гурт в гаю.
Сам за собою гнатись не беруся,
І в заздрості густій, мов у задусі,
Гамую нерозбірливість свою.
Як той годинник, відстаю від віку.
Зробився сам для себе я чужим.
Мій страх новий тремтить, як лист осики.
Мою жагу світанки сірі мають.
Я вже тепер, як безпритульний дим,
Перед яким всі двері зачиняють.
Рыгор Барадулін
Палыновыя санеты: Санет 23
І ад сябе паціху адстаю,
Памалу смешным сам сабе раблюся.
Ды ад скаромнай подумкі ў спакусе
Яшчэ, як дол настылы, адтаю.
Мне маладую не дагнаць рую.
З самым сабой сагнацца не бяруся,
І з зайздрасцю пулятай не ў хаўрусе
Таймую неразборлівасць сваю.
Я адстаю, як адстае гадзіннік.
Мне цяжка быць самым сабой, былым.
Мой новы страх дрыжыць, як той асіннік.
Жарсць сватае маю світанак шэры.
Я ўжо цяпер, як беспрытульны дым,
Перад якім пазачынялі дзверы.