Сонце ясне світило тоді,
Коли вперше тебе я зустрів,
Ти була на такій висоті,
Де немає людей і слідів.
Там де холод лихої зими,
Й захололи твої почуття,
Де яскраві страждань килими,
Висять стінами твого життя.
Я блукав кучугурами сліз,
Крижаних від твоїх холодів.
Я нахабно в глибини поліз,
Де і так твоїх повно рабів.
Всі вони полягли в схожу мить,
Впавши з серцем твоїм в боротьбі.
Це лиш зомбі, їм хочеться жить,
Враз без сил потонувши в тобі.
Я не впав від твоїх хуртовин,
Моє серце давно крижане.
Лиш від тебе жду щастя хвилин,
Що нарешті від зим збереже.
