Голові колгоспу з села Хухра
Охтирського району О.Я. Гриценку
Холодний ранок вусами дощу
До шибки тиснеться. Й стрічає погляд,
В якому доброта й тривога поряд.
А ще – живий промінчик, ніби щуп.
Під ним уся, як під радаром, Хухра:
Усі її малі й великі бурі,
Усе, що мусить бути, й що – в натурі,
І як застебнута душа у «мурих»,
І де проріхи здибала моква,
І чи одужує стара вдова,
Чи принесли їй пенсію-мізерію,
І що у неї буде на вечерю?..
Думок шовкові й сирові волокна
Прядуться знову у міцні нитки,
Якими потім зшиються боки
Роботи. І вже можна буде нокнуть,
Як на коня, на неї, щоб везла
Хоча б якийсь набуток для села...
Смолистий чуб зробився зозулястим
Не так од літ, як від отих думок,
Задимлених журбою. Але й щастя
До серця стука іноді само.
Це як лоскочуть зморену долоню
Зернята із нового колоска,
Чи змилуються небеса бездонні
Й до поля припадуть натощака,
Щоб виплакать на ньому всю розлуку.
І буде ладний отаку багнюку
Тулить до вуст колгоспний голова,
Бо на ріллі проріжеться канва
Хлібів – того одвічного достатку,
Що живить і надію, і любов,
І віру, і той дух, що не схолов
І не схолоне (що б там не було!)
В душі Гриненка. Бо за ним – село,
Якому він тепер і син, і батько.
