Евакуація не вдасться. Не жени ти свою машину.
Й тим більше - не старайся витягти звідти ту дівчину.
Благодатний вогонь любові перетворюється в гієну.
Місто з піску зруйновано. Населення думок скалічено.
Чорні дими. Сірі дими. Червоні в них, злі прогалини.
Такі жахливі, такі отруйні. Вогні нестерпні.
Ніхто не бачить горючі місця ці, мов ненароком підпалені.
Хоч, бач, насправді це пекло збоку - таке дотепне.
Горіть яскраво, результати поми́лок, самообману –
Із недороблених надій [ненадійна> будівля дому!
Й невже я справді будував оце "під чимось", п'яний?
А чим був впоротий, це багатьом відомо.
А так не хочеться віддати вогню це місто!
Якими ж були прекрасними його стіни!
І яким воно здавалося світлим, великим і чистим,
І якими воно дивилось на тебе очима...
І яким ти для нього хотів стати супергероєм,
Що його порятує, що його підійме, що буде його частиною.
А десь здалеку чути було голоси - "не тво́є".
І тепер же стій перед ним, насичуйся масою димною.
Як нещасний школяр, так безглуздо втративши спокій,
Крутися на місці, безсилий проти пожежі...
Намагаюся ж заростити внутрішнє лісом, питаю, доки.
І все ще з думками своїми такий обережний.
Й що взад, що вперед хоч крок - краще б же впасти в погріб,
А потім знову, як в грі - виростання на тому ж місці.
Коли все безглуздя, що виростив - справді, дурний непотріб.
Як так... Знову круг в лісі роздумів. Знову горіння листя
Дерев, що засаджував ними давні місця пожеж,
Які так швидко знов піддались вогню, гілок.
Тож не дивно, чому не що інше... - буде камінь там знов, авжеж!
Коли серце нестерпно горить, як енергоблок.
І знову шириться від нього радіація - небезпечна і безупинна.
Про яку нікому й слова не буде сказано, утаємничено.
Благодатний вогонь любові перетворюється в гієну.
Місто з піску зруйновано. Населення думок скалічено.
