|
- Кажіть, кажіть правду лікарю. Скільки мені залишилось? Місяць, два?...
Молодий інтерн почав перебирати ворох паперів на робочому столі. Потім
відкрив і закрив ноутбук. Встав, підійшов до підвіконня. Підлив квіти. Знову почав перебирати папери...
Віра сиділа, як учениця, яка не вивчила домашнє завдання. Руки на колінах, спина прямо. Тремтіла. Очима шукала очі лікаря, але він відводив погляд.
- Кажіть, прошу. Мушу приготуватись. Справ зібралось багато. Скільки маю часу?
Нарешті лікар зміг глянути у Вірині очі.
- Два. Маєте всього два місяці. На жаль, аналізи дуже погані. Мені шкода...
Не дослухала. Встала з крісла. Хитаючись вийшла у коридор. Здавалося, що земля тікає з-під ніг. Притулилася до зимної стіни. Два місяці... Ну що ж . Два так два.
Віра відчинила двері автомобіля. Ніжно погладила кермо. Тільки збулася мрія, лише місяць тому придбала новеньку "Хонду". Нічого не поробиш, чомусь в житті так є. Не знаєш, де знайдеш, а де загубиш. Треба поспішати. Два місяці, це не двадцять років і, навіть, не два. Це всього шістдесят днів, а якщо пощастить, то шістдесят один.
... У хаті було прибрано. Посуда вимита. На стелажі лежала гірка невипрасуваної білизни.
- Непорядок, - подумала Віра. І гірко всміхнулася. Про її педантичність і любов до чистоти знали всі подружки. Сміялися: "Наша Вірця спати не ляже, поки останню пилинку з тумбочки не здує."
Але на цей раз білизна залишиться невипрасуваною. Подумаєш, велика проблема.
Віра пішла у ванну кімнату. Стала під душ. Спочатку включила гарячу воду, потім холодну, гарячу й знову - холодну. До почервоніння розтерла спину білим пухнастим рушником. Глянула на себе в дзеркало. Господи, сорок років. Позаду сорок років, а по-переду лише два місяці.
Треба поспішати.
Віра взяла листок паперу формату А-4, улюблену ручку фірми "Паркер" і написала:
Пункт перший. Зателефонувати мамі і татові. Сказати їм те, що давно не говорила:" Рідні, любимі мої. Дякую вам за все. Дуже вас люблю. Вибачте, що була вам поганою донькою. Не зуміла стати такою, як ви хотіли."
Пункт другий. Написати заяву директору підприємства, аби розрахував з роботи за власним бажанням.
... Роботу Віра не любила. Усе життя мріяла стати актрисою, однак життя розпорядилося по-своєму. Закінчила економічний факультет, бо так хотіли батьки. Отримала диплом і одразу свояк влаштував її головним бухгалтером на своєму ж підприємстві. Вона не нарікала. Ні. Позитивну роль відігравала добра платня. І свояк по-родинному ставився до неї. Коли було потрібно, давав вихідний. Ніколи голос не підвищував. Хоча колектив боявся шефа, як вогню. А вона була особлива - родичка ж-бо. Але глибоко в душі Віра ненавиділа усі оті дебети з кредетами...
Віра бачила себе на сцені у легкій, кольору ранньої зелені сукні. Це, наче з неї Леся змалювала свою Мавку. Як вона мріяла зіграти цю роль. "Лісову пісню" знала на пам"ять. Не склалося, актрисою не стала. Але вимріяну сукню купила.
Пункт третій. Принести з горища валізу. Поскладати усі речі Річинського і виставити його разом з валізою за двері. І не забути забрати ключі від своєї квартири!!!
Поставила три оклики і задумалась:
Цей пункт буде найважче виконати. З Річинським у неї любов. Любов, яка тривала ось уже двадцять років. Любов, яка окрім страждання і болю нічого не принесла.
Їй було двадцять. І була весна. Віра склала "на відмінно" останній іспит. Щастю не було меж. Дуже боялася викладача, який "скупий" був на добрі оцінки. Але предмет визубрила і отримала заслужену п"ятірку. Під авдиторією стояла юрма студентів. Серед них Віра побачила Річинського. Його вона знала ще зі школи. Річинський завжди був у центрі уваги. Статний, синьоокий, чудовий оратор і вмілий організатор. Про таких, як він говорять - душа компанії. Де правду діти, подобався їй цей сампатяга. Річинський вчився на фізматі.
- Вірцю, - звернувся до неї, наче й по-панібратськи, наче й знайомий був з нею сто років, - гайда з нами в похід.
Хіба могла відмовити, коли серце метеликом затріпотіло, забилося радісно. З того походу і почалася в них любов. Де Віра, там і Річинський, де Річинський, там і Віра. Навіть кличку їм однокурсники дали - парочка "твікс".
І Віра уже тихцем заглядала на вітрини магазинів, де стояли манекени у весільних шатах. А один раз наважилася зайти в крамницю і приміряти білу сукню із довгим шлейфом. Як вона їй личила. Віра уявила, як іде під вінець із Річинським, як він одягає їй на пальчик каблучку із маленьким діамантиком. Від щастя, аж засміялася.
Але, як казала її покійна бабуня: "Людина планує, а Бог - керує". На канікулах Річинський зібрав бригаду із студентів і поїхав на будову в Одесу. Якийсь депутат дачу вирішив збудувати на березі моря. Віра дочекатися не могла. "Бомбила" есемесками, телефонувала, навіть приїхати збиралася. Але він у відповідь: "Не видумуй! Часу зовсім мало. Важко працюю. Стомлений. Аби до подушки дістатися, одразу й засипаю. Подушка мені наймиліша зараз..."
Уже, як розпочався навчальний рік, приїхала та "подушка". Зізнався Вірі, що мав короткий роман із місцевою дівчиною. Так вийшло, що завагітніла. І він, як порядний чоловік мусить одружитися. Але кохає й далі свою Вірцю.
Ревіла так, що стіни здригалися. А потім рік за роком... Переболіло. Але не забулося. Тому, мабуть, заміж не вийшла. Усіх рівняла до нього, до Річинського. Ніхто йому й в підметки не годився.
...Одного разу хтось задзвонив у двері. Три довгі і три короткі. Так дзвонив тільки Річинський. І справді, на порозі стояв він, її єдина любов у житті - Юрко Річинський. Звісно, що впустила. Так і почався їх таємний роман. Крадене щастя, але таке солодке. Два рази у тиждень. І одна субота в місяць. І навіть одного разу на декілька днів "вирвався" із сім"ї, щоб поїхати з нею у Єгипет. І завжди обіцяв: "Почекай ще трішки. Ось син підросте і я назовсім переїду до тебе." А потім народився другий син, дружина кандидатську захищала, мама занедужала, батько зліг із невідомою хворобою, а потім.... Тих "потім" за двадцять років було дуже багато. Довгими самотніми вечорами вона всоте дивилася фільм "Осінній марафон". Знала кожне слово. Але й далі вірила, що головний герой нарешті зробить свій вибір. Ба, ні... не зробив. Як і її Річинський. Значить, вибір зробить вона.
Пункт четвертий. Круїз. Усе життя мріяла поїхати на величезному лайнері у морську подорож.
Набрала номер туристичного агенства.
І вже через три дні ... ту-ту... Лайнер був, наче із її мрії. Три тижні неймовірних подорожей, веселощів, солоного бризу на губах. Вона, нарешті буде жити так, як хоче. І хай лише два місяці.
...Віра ще раз подивилася на себе у дзеркало. Сорок? А хто дасть? Струнка білявка. Засмагла. Відпочила. З-під очей зійшли синці. А сукня як личить. Ота, кольору ранньої зелені і сережки такі ж підібрала, і каблучку. Закрутилася у танку. І так їй добре стало на душі, так легко. Якесь передчуття щастя, чи що...
Сьогодні має бути особливий вечір. Бал квітів, танці, а потім обиратимуть королеву. Віра ще раз глянула на себе у люстро і випурхнула з каюти.
Якась невловима сила скерувала її не до танцювальної зали, а на палубу. Звечоріло. На небі рясно всіялись зорі.
-Боже, яка краса, - подумала Віра. А в мене всього два... ні, уже менше...
- Кх, кх, пані, ви не змерзли?
Віра з несподіванки аж підстрибнула.
Оглянулася і побачила молодого чоловіка на інвалідному візку.
- Вибачте, що налякав вас.
- Та нічого, я не з лякливих, - усміхнулася.
Їй би піти туди, де грала музика, де обирали королеву... Але не хотілося.
- Віра, - першою простягнула руку для знайомства жінка.
- Джокер, - відповів чоловік. І легенько стиснув тендітну руку.
... Вони сиділи під зорями. І говорили... говорили.. говорили. Джокер розповів про те, як у перші дні війни пішов добровольцем на війну. Через два місяці отримав важке поранення. Дуже хотів жити. А потім перехотів. Бо дізнався, що кохана пішла до найкращого друга. Друг був хитрішим. Втік від військкомату за кордон. А потім повернувся і забрав його наречену. Забрав туди, де сите життя, де немає війни, де океан і пальми. А він задумав найстрашніше... Та, мабуть, в Господа на нього були інші плани. Бо саме в той день у військовий госпіталь привезли молодого лейтенанта. Рани були несумісні з життям. З останніх сил лейтенант прошепотів: " "Пацани, живіть і за мене..."
Щось перевернулося в душі. І Джокер почав хапатися за життя, як потопаючий хапається за соломинку. Кричав від болю, але не переставав тренувати зболене тіло. За півроку уже сів у візок. Руки стали такими міцними, що підкову міг зігнути. Відкрив бізнес. Справи пішли добре. І за перші відкладені гроші купив путівку на цей лайнер.
- А в мене залишилося лише два місяці, - ковтаючи сльози тихо сказала Віра, - Лікар так сказав.
- Знаєш, Віро, я в цьому житті бачив дуже багато. Безнадійні одужували, а ті, хто мали шанс на життя, помирали. Мій комбат один вижив у страшній м"ясорубці. Тоді всі загинули. Йому відірвало ногу. Він сам наклав собі джгут і повз, повз, втрачав свідомість. Але не здавався. Нестерпно хотілося пити і він облизував вранішню росу із листя та трави, пив воду з калюжі. І знаєш, Віро, він вижив. Коли його знайшли наші санітари і відвезли у госпіталь, лікар сказав: "Тепер я бачив усе. Це Боже чудо!" І ти одужаєш, тільки вір у це.
-Хто дав мені тебе, Джокере? - подумала Віра.
- Дивись, дивись на небо, який зорепад, - вигукнув Джокер, - яка краса!
Три тижні проминули, як у прекрасному, чарівному сні.
"Ти моє щастя, ти мій безцінний подарунок", - шепотів Джокер на вушко Вірі.
"А ти - моє щастя. Люблю, люблю. Ти - моя лебедина пісня."
Вірі було так добре, як ніколи в житті. Як нікому в житті.
Але десь глибоко, глибоко у душі зачаївся страх. Ні, вона не боялася смерті. Боялася, що Джокер побачить її некрасивою. Але щоранку Віра бачила в дзеркалі молоду і гарну жінку. І, о, диво, вона ставала все гарнішою. Засмага їй дуже личила. В очах з"явився вогник. Вуста від поцілунків були, як стигла малина.
-Бог мене любить, хвороба не забирає мою вроду, - думала. Хай Джокер запам"ятає мене такою.
- Я буду з тобою. Я завжди буду поруч, - шепотів Джокер.
... Проминуло два місяці, а потім ще один. Віра вмирала. Її страшенно нудило. В голові паморочилося. Ноги набрякли. Їй постійно хотілося плакати...
- Це вже кінець, - подумала.
А він, її коханий Джокер був поруч. Виконував усі забаганки. Пилинки здував. Хоч сам був у візку, але всю роботу по дому виконував.
І коли їй стало вкрай зле, вирішила поїхати у лікарню. Хай хоч якесь знеболювальне дадуть. Але вона і так у Бога щаслива. Лікар пророкував два місяці, а вона живе, ось уже три... І як живе! Щаслива! Кохана! Нізащо б не проміняла отих попередніх сорок років на цих щасливих три місяці...
Заходьте, - сказав ескулап.
- Зараз скаже, що це кінець, - байдуже подумала Віра. Ну й нехай. Зате тепер я знаю, що таке щастя.
Лікар довго читав щось в її аналізах.
Чому так довго? Чому мовчить? Та хай би вже...
- Мамочко, вітаю. Як для вагітної, аналізи нормальні.
Причулося? Жартує? Знущається? Не до мене... Навіть озирнулася, шукаючи якусь іншу жінку, якій лікар сповістив радісну новину.
Але в кабінеті більше нікого не було.
- Що, що ви сказали? Кому ви це ска...
- Вам це сказав. Так, так. Ви - вагітна. Пані, хіба ви не знаєте, що в організмі жінки закладено таку функцію, як народження дітей...
- А як же пухлина?
-Немає пухлини. І сліду нема. Так буває. Коли в лоні жінки зароджується нове життя, захисні сили працюють на повну силу.
... Віра вийшла з кабінету. Летіла додому, як на крилах.
- Джокере, хто тебе мені прислав? Хто?
І вона знала відповідь.
ID:
837068
Рубрика: Проза
дата надходження: 31.05.2019 00:31:21
© дата внесення змiн: 31.05.2019 00:43:55
автор: ОксМаксКорабель
Вкажіть причину вашої скарги
|
