Ти справедливо дорікаєш, любове моя,
Що справжнім і чистим думкам непотрібні безглузді ремарки,
Що не потребують роз’яснень вірою взяті слова,
Та наче навмисно з пам’яті сходить обеліск Ремарка.
Пригадую поета Бамбуса і другий похід його до публічного дому,
І Залізну Кобилу фрау Бекман, до кімнати якої постукав цнотливий поет,
І збайдужіння його уяви в розмарених образах невідомого,
І те, що йому не вдалось завершити злощасний дванадцятий сонет.
Я подумав – чи не станеш і ти моїм дванадцятим сонетом…
І не в тому річ, що я не Бамбус, а ти, аж ніяк, не фрау Бекман, -
Вони повстають з «Чорного обеліску» доволі розмитим портретом,
Та я передбачив для нас і цю можливу літературну небезпеку.
Бо передбачити в серці розумом – це спроба піднятись на пальцях ніг,
І не тільки фізично, а й духом відбившись у слові,
Тому написаний дванадцятий сонет для тебе, -
це, мабуть і є найголовніша прикмета любові.