Ось знову спішить голубою стежиною день:
Він долі дарує подій ще не пізнаних диво,
Осяяння серця і трепет майбутніх пісень –
Життєвого кола сюжет завершає красиво.
І соняшник сонця, що знову проріс у блакить,
І літечка-свята купальські дивА-подарунки,
Й цей легіт, що пестить й шепоче: ми будемо жить,
Й липневі меди, і пісень ненаписаних трунки…
Ідеш навпростець непростими стежками життя –
З гіркою любов’ю і світлим твоїм материнством…
У храмі душевнім шепочеш слова каяття
Й молитви тієї, що там проростала з дитинства:
- Я дякую, світе, що ти мене в лоні зростив,
Слав сонця ласкавість і долі тернисту стежину,
Життєві уроки й поезії серця мотив,
Що в венах нуртує, невтримно і болісно лине.
Пробач мені, світе, що мало уміла радіть:
Непросто було і дітей піднімати, й онуків;
Роботу усю ще не встигла донині зробить,
Не все ще зростили, не вишили все мої руки.
Вклоняюся Правді – величному Богу Життя -
І вірю в гармонію світу – ясну Справедливість:
«За добре – добром»… У прощЕння і мудрість буття…
І дякую знов за життя неповторного милість.