нотатки натураліста
По моїй вулиці чимало шовковиці, якою ласують голуби. Але гілля в шовковиць таке, що голубам не всидіти (а-ля плакуча верба), тому вони гуляють під деревами та чекають, коли вітер і краще пристосовані птахи натрусять їм смаколиків. Тим часом серед них опиняється кіт, такий, двокольоровий, чорно-білий, а ця палітра ідеально пасує, аби сховатися серед білих, чорних і сірих голубів. Кіт артистично демонструє стурбованість долею врожаю шовковиці, а тим часом потроху наближається до голубів, чудово «применяясь к местности», до всіх горбочків, вигинів, камінців і купин трави. Останні сантиметри до здобичі кіт плазує, сховавшись за бордюром, з-за якого слідкує за птаством кінчиком вуха, одним вусом і ледь помітним краєм одного ока. Картина вражає драматизмом і контрастом: ситі, спокійні голуби легковажно тупцяють туди й сюди, а кіт випромінює страшне напруження, кожен його рух - відвертий замах на злочин, зараз це машина смерті, яка невідворотно наближається до своєї жертви та ось-ось збере страшний врожай...
ГУР-ГУР-ГУР! Оглушливо заревів двигун трактора, і картина розвалилася: голуби всі разом здійнялися та гайнули десь подалі, а кіт, миттю обм’яклий, втратив і вбивчу напруженість, і надію на здобич, проводив очима голубів і подався шукати спокійнішого місця для полювання.
А за кількадесят метрів від шовковиці росте слива, під якою я спостерігав ще один контраст, але цілковито іншого ґатунку. Молодий, чистенький, грайливий, стрибучий, як м’ячик, наповнений не повітрям, не газом, а чистою енергію, кіт полював на зелені ще сливки, які вітер і птахи позбивали з дерева долі. Всі його рухи були яскраво надмірні, всі його наміри очевидні, – кіт грав у полювання, а отже, він відверто «переигрывал». Скрадався до сливки так, що робився особливо помітним і випромінював цілим собою сигнал: ЦЕ Я ТАК СКРАДАЮСЯ. Тоді наставала черга смертельного кидка - і кіт стрибав з обраної позиції на ту нещасну, приречену сливку, наче кінь через бар’єр, чотири котячі лапи підкидали тіло в повітря, ніби потужний вибух. І - ось вона, здобич! Кігті надійно тримають плід, ікла прохромлюють плоть... – і кіт, мружачи очі, форкаючи, трусячи головою («Тьху, яка гидота, така кислятина, ну хіба ж так можна?!») – прожогом повертається на позицію чатування, де все починається знову та повторюється в найменших дрібницях: надмірне, підкреслене, очевидне скрадання, вибухоподібний кидок і неїстівна здобич у кігтях…
Так грають всі коти, загалом тварини, так бавляться й малі люди, але одразу після спостереження за справжнім полюванням – контраст вражав. Ось вона, принципова різниця між грою, «понарошку», та життям. Грає завжди має усвідомлений характер («я граю»), а ще – вона є безкорисливою. Якщо, звісно, не вважати радість і насолоду корисливим мотивом.
липень 2019 року
Дуже гарно описано, гостро підмічено. Щоправда, для кота такого поняття як «гра» немає, це все – тренування. У випадку із сливкою кіт просто знає, що ця «жертва» нежива, нікуди від нього не втече, тому він відпрацьовує свої рухи вільно, не криючись, але ставиться до цього серйозно. Принаймні я так десь читала.
Можливо, можливо... До нас тут собака пожити заїхав, і я весь час допитуюся: Як у тебе думки в твой голові течуть, образи, асоціації, слова собачою мовою...? - мовчить, не дає відповіді.
Звісно, коти відомі як вбивці заради розваги, і дорослі домашні тварини вбивають дрібну фауну, наче на сафарі, не заради здобичі, а заради азарту полювання та вбивства, я таке теж читав.
Втім, Хьойзінга надсерьойзно ставився до ролі гри в людській еволюції та цивілізації, а серед іншого згадував і тварин, "які не чекали, аби людина навчила їх грати". Виходить, що гра є фундаментальною штукою для живих організмів, і що вище організація життя, тим більше притаманна йому гра, тим вище організації гри. Власне, тренування котів або спортсменів, вишкіл і навчання вояків також є формою гри, я гадаю, адже так чи ні, але це "понарошку", а вони всі про це знають. Тому, наприклад, рекорд, поставлений на тренуванні, не зарахують.
Що й казати, тема складна та всеосяжна, недарма Хьо'зінга цілу книжку про це написав, Хомо Люденс.
Дякую, Вікторіє.
