У плетиві незайманих дощів
Стояла осінь в золотій одежі.
Її до брами хтось таки привів
І ще неподалік, здається, стежив.
У мареві незайманих вітрів
Гуляла осінь в дивній позолоті.
А хтось в коханні їй признатись хтів
Й лишив надію з хусткою на плоті.
В мереживі незайманих висот
Сука́лась нитка бабиного літа.
Хтось танцював свій золотий фокстрот
Й на діадему королеви мітив.
