Ціпенію від нез’ясованості,
Від невирішеності проблем,
Тільки й чую, що голос совісті
І всередині дивний щем.
Застигаю від безпорадності,
Ніяких кроків я не роблю,
Вже й немає тієї радості…
Чи насправді тебе люблю?
І ні люди із власною думкою,
І ні Бог невідомо де,
Не дадуть відповідь на пакунки
Запитань що в майбутньому жде
Є лиш час, що напевно покаже все,
Та чи варто йому довірять?
Ризикнути й піти вслід за дійсністю
І нічого в житті не мінять.
Я шукаю ізвідси виходу,
Тільки істина казна-де,
Де той Бог, що пропав налихо?
Де те щось, що мене веде?
Мобілізую душевні сили я,
Стискаю волю свою в кулак,
Без нікого лишилась на ділі я
Й почуваю себе ось так.
Чи нічого і не вигадувать?
Бери те, що життя дає.
Але що буду потім згадувать?
Чи потішить життя моє?
Почуття мої ці теперішні
Виплітають сумбур думок,
Віддаю читачеві їх бережно,
Цих метань й сумнівань комок.
Хай і нота думок сумовита,
Не завжди випадає радіти…
Чи люблю я так несамовито?
Чи потрібні в житті моїм діти?
Хай сміється із мене публіка,
Ігнорує нехай вона.
Почуттів повстає республіка,
Не боюсь їх, хай кожен зна.