Моя подруго, Осене мила!
Не полониш ні душу, ні крила
І не дихаєш вітром у груди,
Лиш калиновим соком – на губи.
Соромливо втікаєш як юнка,
З кимось плачеш, зі мною – пустунка.
Дружиш з Музою легко, успішно,
Дивна Осене, діво розкішна.
Дозволяєш і зустріч з весною –
Вже кохання тут, мабуть, виною.
Сліпиш очі намистом багряним,
На обручки чекають романи.
Ти прекрасна, барвиста, багата…
Так люблю твою, подруго, хату.
І курчат, що зросли, й маму-квочку,
Й літа бабиного оторочку…
Одягну вишивану сорочку
І зустрінемось вже на місточку,
Моя Осене! Скоро ти – в дочки…
30 жовтня 2018
(с) Валентина Гуменюк
Теж люблю осінь... 
