Кручу вірші, хоч і лежу на ношах
Поки швидка до Вінниці везе.
Зі мною, - ти! Премила! прехороша!
В очах тривога, душу страх гризе.
Не бійся, люба! Ще не час для мене
Іти зо світу в простір забуття!
Дерева бачу, листячко червлене,
Це листопад ввійшов в моє життя!
Гуде машина, ноші підкидає
І труби каркасу крізь одіж б’ють кістки…
І чим зарадити – одна ти тільки знаєш,
Вже щось підмощуєш під мій остов тряский.
Вже трохи легше… ловлю твої очі,
Шепчу подяки звичнії слова,
Мов наостанок в них втопитись хочу,
Та не даєш на те мені права!
Все розумію… все як є сприймаю…
Свідомістю засвоїв вже давно,
Що тільки зорі радо заглядають
В моє нічне, зачинене вікно.
Що жде в лікарні – краще не гадати!
Компанія хірургів – не рідня.
І краще нам до них не попадати
Не то на тиждень, навіть на пів дня!
Але життя – багате на сюрпризи
Не скаже вечір, що на ранок жде.
Отак як нам: ми поряд в цій машині,
Та доля нас в різні кінці веде.
Домучишся до вечора, а потім
Гуд бай! Адью! За помахом долонь.
Чи забуття після ін’єкцій вночі,
Чи невгасимий, - на всю ніч, - вогонь?
Це знатиму лиш я… а зараз тряска,
Швидка несеться, мерехтять стовпи,
І ти навпроти – мого серця казка,
Де тиха радість, попри біль, не спить!
07.11.2019
Хай береже Вас Господь.
