Людська пам'ять - це доволі важкий і докінця незрозумілий механізм. Ми не можемо сказати, що наша пам'ять працює на нас. Ні. У неї свої правила гри, у неї своє власне життя. Недарма під мікроскопом наш розум нагадує Всесвіт: переплітаючись між собою нейрони складають подобу туманностей чи галактик.
До чого був весь цей вищесказаний пролог? Одного разу, коли мій настрій був гірший гіршого, пам'ять вирішила прийти мені на допомогу. В одну мить мені пригадалось щасливий, безтурботний момент, спогад з мого життя, з тих часів, коли трава була зеленіша, а Сонце світлішим - із мого дитинства...
Мені згадалось вечірнє богослужіння у тому храмі, де я в дитинстві прислуговував, у тому храмі звідки почався мій свідомий шлях до Бога, звідки почалось моя самоусвідомленість і місце у цьому світі.
У тій вже далекі часи я був ще малим, дитиною. Багатьох речей не розумів, багато чого я просто ще не знав. Так було і з службами. Вечірня, Утреня, Літургія - я розрізняв їх лише умовно, по-своєму тодішньому дитячому усвідомленню.
Пригадую, всю святкову Вечірню перед Воскресним днем я розділяв на "до" великого незрозумілого, але дуже священного дійства (так я тоді розумів Полиєлей) і "після" нього. І от мені саме пригадався момент "після". Ще в дитинстві я дуже ним захоплювався. Нерозумів, але захоплювався.
Той момент, коли усе священство заходить у вівтар після тривалого перебування на церкві, коли поклонившись людям, священник закриває Царські врата, і закривається катапітасма (завіса). В храмі разом з цим гаситься світло, і чтець десь високо на хорі тихим, злегка монотонним і вдумливим, проникливим голосом починає щось читати. Тоді я не вслухувався у слова, але сама атмосфера направляла думки до щирої молитви, розмови з Богом. В цей час на церкві люди при одному лиш світлі свічок і лампад раз за разом хрестились, старі ж прихожани сівши на лавки благоговійно схилили голови, вони ловили кожне слово, не пропускали нічого, і складали у свої серця. У вівтарі було те ж саме. Ми, молоді прислужники стояли, дехто злегка впервся у стінку і... слухали, кожний вів свою розмову з Богом. Там у кутку, біля жертовника священник щось творив (я не запам'ятав його дій, але мені в пам'ять вбилась його вдумливість, велика зосередженість), а навпроти нього, у іншому кутку вівтаря на стільці сидів настоятель. Він схиливши голову поглядав на свій нагрудний хрест, на розіп'ятого Христа, настоятель - молився, він говорив із Богом, прямо в той момент, і це відчувалось. В ті моменти було тихо, хоча й чувся голлс чтеця, але було тихо, тихо в душі, у серці.
Так продовжувалось недовго. Півгодини, може від сили сорок хвилин, а потім служба підходила до завершення. Люди починали розходитись. Чулось якесь заспокійливе шуршання ніг. Останніми храм покидали настоятель, касирка тьоть Галя, старший паламар дядь Міша і я там теж був...
Мені просто подобалось дивитись на темний храм. Подобалось присісти на лавочку дивитись на обриси ікон у темноті, спостерігати за одним лише, маленьким промінцем світла, що пробивався до церкви від притвору, і подобалось слухати слухати тишину храму. У повітрі ще чувся запах ладану... І було тихо... В той момент я відчував Бога, я дивився на розп'яття і бачив, як Христос дивиться на мене, на мене. Дивиться і мовчить. Але цне мовчання! Те мовчання, було зрозуміліше і вище усякого слова. Воно запам'яталось мені краще за будь-яке слово. Це було мовчання живого Бога.
ID:
858116
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.12.2019 09:06:35
© дата внесення змiн: 16.12.2019 09:06:35
автор: Катасаркіум
Вкажіть причину вашої скарги
|
