04.01.2020
— Через триста метрів поверніть ліворуч, — противно проскрипіла дівчина у навігаторі і таксист слухняно хитнув головою:
— Єсть, шеф.
Він пригальмував біля заїзду у двір, впевнився, що "шеф" не помилилася. Все правильно.
Підкотився до другого під'їзду. Набрав пасажира. Голос ніби адекватний.
Вже за дві хвилини запищали металеві двері і з під'їзду вискочив усміхнений молодик у сорочці і з квітами.
— Хех... На побачення, видно, — шепнув таксист сам собі.
Хлопець приземлився на переднє сидіння, навіть пристебнувся, чим здивував водія.
— Я тут виїду, чи краще крутнутися через проспект?
— Ой, там така дорога погана... Пожалійте підвіску, краще проспект.
— Лади, пасіба.
Авто їхало м'яко, непомітно поглинало маленькі ямки та нерівності. Таксист мовчить, пасажир втикає у телефон і все комусь строчить месседжі. Ніби й ідеальна поїздка — можна поставити 5 зірок.
— А у вас буде без здачі? Тут просто 76 гривень, а я все повіддавав уже.
— Гм, — поліз у кишені пасажир і невдоволено скривився, — та ні, менше двохсот нема.
— О, тоді я зараз заправлюся і розміняю, — чомусь зрадів таксист. — Це п'ять хвилинок. Ви встигаєте, не сильно спішите?
Пасажир ентузіазму не перейняв, але з рештою погодився.
Перша ліпша заправка, 10 літрів 92го. Поки працює заправник, можна і відлити. Насправді, заради цього таксист Коля і шукав культурний привід десь спинитися. Лише миючи руки він згадав, що лишив ключ у замку. Вибіг до машини, але от воно і все. Нема.
— Та йоб... Як ти... Ах ти... Сука. Пасажир, мать твою.
І телефон у машині лишився. Ні машини, ні телефона.
Кинувся до заправника, але той нічого не бачив. Зробив роботу, каже, закрив бак і пішов до іншої машини.
Але вже за 15 хвилин сумні очі Колі видивилися його червоного гольфа у потоці машин. Аж підскочив, коли машина завернула до заправки.
Хлопець вже був без квітів, але з дівчиною у білій сукні. Таксист зовсім закляк і ледь ворушив ошалілими губами.
— Моральну шкоду кинув у бардачок, — підморгнув пасажир і витяг щасливе дівчисько із салону. Вона обійняла Колю і лишила яскраво-червоний напомаджений слід на його щоці.
— Дивися дядю, червоненький, прям до твоєї машини.
У бардачку лежало кілька стодоларових купюр. Коля хоч і не знав, як воно треба, але про всяк випадок витяг одну і подивився на сонце. Ніби справжня.
— Блять. Треба валити звідси, треба валити, — нервово заговорив до себе, стрибнув у гольфа і так чкурнув на трасу, що аж пробуксував колесами.
***
— Ти сьогодні будеш найгарнішою. Радий за тебе. Йому з тобою пощастило, — засвітилося на екрані в Ірини.
Вона не зводила погляду з телефону, аж доки екран не згас. Усміхнулася, голосно ковтаючи сльози, а потім розсміялась. Боляче, гірко. Від того змокріла її весільна сукня.
Витерлася подолом.
— Ні, — хутко підвелася і почала писати уривками. — Я не хочу. Ні. Забери мене. Молю тебе, забери. Куди завгодно, просто зараз. Лише ти і я.
— Адреса?
— Я у батьків. Ти знаєш де це.
— 5 хвилин і я в тебе.
Рахує секунди. Лише б встиг.
Не обманув. За 5 хвилин вже дзвонить у двері.
— Що з тобою? — забрав у обійми ще з порогу.
— Костю, я така дурна. Костю, — рюмсала на його плечі. Така субтильна, така безпорадна, ніби зовсім маленька. І така тепла.
Він торкнувся губами її волоссячка, приголубив його долонею.
— Ну чого ти. Ти ж хотіла цього стільки років, — а сам від болю закусив губу, поки Іра не бачить. Це ж її щастя, не Костине. Просто друзі. Просто найближчі люди. Хіба він має право порпатись у чужому щасті?
Вона прикипіла до Кості ще сильніше і все не відпускала, водила долонею по його спині і мазала, мазала тушшю чистеньку білу сорочку на плечі і грудях.
— Але він нічого не хотів. Вдаю, ніби у нас все добре, але, Костю, я така дурна. Пробач, — і потягнулася до його губ.
Солоні поцілунки солодші за будь-що.
— Ти десь поруч був?
— Ну, я завжди поруч. Але цей раз вкрав машину.
— Як вкрав? — трохи відсахнулась Іра.
— Ну я на весілля твоє їхав. Таксист пішов заправитися, а ти ось написала. Ну шо я, чекатиму? От вкрав.
Ще сильніше пригорнулась до Кості.
— Давай повернемо її назад і більш ніколи не будемо робити дурниць. Ні ти, ні я. А?
— Навіть заради тебе?
— Ну, хіба що трішечки, —лукаво зиркнула з-під лоба Ірина і тицьнула пальцем у ніс Костика.
ID:
860313
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.01.2020 01:46:57
© дата внесення змiн: 05.01.2020 01:46:57
автор: Роман Глєбов
Вкажіть причину вашої скарги
|