Верблюди є одно- й двогорбі.
Колись Верблюд не мав горбів і не плювався,
як сьогодні.
Шакалові повірив він, бо той сказав:
"Я знаю. Тебе я швидко доведу, де будеш жить,
як в раю.
Зелена там густа трава, води там повні ріки.
Співають весело птахи, щоб веселіше жити".
Взяв їсти й пити той Верблюд, продав, що
мав (є ж за що). А той Шакал, скажу я вам,
насправді був ледащо.
Він йшов з Верблюдом скільки міг, бувало й вер-
хи їхав. Шакал запаси всі з'їдав. Верблюд же
ледве дихав.
Коли не стало їсти й пить, Шакал Верблюда кинув.
Дав Бог Верблюдові людей, щоб зовсім не загинув.
Із того часу, знай, Верблюд їду з собою но-
сить. Правда, й плюється, як Шакал його у гості
просить. І служить людям й дотепер Верблюд, бо
вдячний дуже.
А чи нема Шакалів, глянь, і біля тебе, друже?
Хочу прокоментувати з іншої "сторони медалі". Шакал він і є шакал - в нього така природа. А щодо верблюда,то - "жадность фраера погубит". Верблюд типовий "лох",бо повівся на шакалову наживку.
А вірш гарний.