Гаряча мов лава, народжена Сонцем,
А я весь холодний, величний і білий,
Я дивлюсь на тебе немов крізь віконце.
Недовго. Бо вітер примхливий.
Я лід. Як таке уявити.
Щоб лід захотів щось від Сонця любити.
Тепер буде Сонцем тим снити.
Хіба полетіти …
Багато простору. Зірки. І ти.
І хтось підказує: … Лети.
Я б мабуть взяв і полетів
Завжди хотів.
Але ти можеш тут. Не можеш там.
Зі мною будь, а як. Не кажеш.
Не довіряєш вже вустам.
Зітхаєш.
І що з того, що не такі як всі.
І що з того, що в друзях тільки Вітер.
То що мені тепер думки мої
Десь у в’язницю темну посадити?
Ти там де море, чайки і весна,
Я тут, де вітер, дощ і сніг без міри,
А ми усе це склеїли у снах,
А ми ж у снах якось зуміли …
У неможливе мов з обриву вниз,
Не знаючи кінця, стрибали поодинці,
Дивись, уже підклали хмиз
Жерці якісь, а може жриці …
Кричать, що я якийсь чаклун,
Не так, як звикли, я говорю,
Не так у небо я дивлюсь,
Вклоняюсь вранці морю …
Вони не знали, що ти є,
Та й що вони могли тут знати,
І ось вже лава місто рве,
Ти йдеш з полону визволяти …
І він летів.
І він повірив,
Що крапля теж колись стріла.
До Сонця не хватило сили.
Побачив лиш. Ти там була.
...
Що з того, що падають краплі дощем.
Для когось здаються єдиним лицем.
Злітає та крапля уверх без кінця,
Немає сильніше за це почуття.