Так, тут і правда нібито мене нема,
я десь у стороні, за гранню.
Силується і лізе вверх стерня,
немов волосся на покійнім стані,
і над гніздом, простягненім в траві,
вирують в метушні мурахи кочові.
Природа розправляється з минулим,
як водиться. Проте її обличчя -
поривом західним наповнене величчя -
позасвідомо повстає лихим.
Всією п'ятірнею відчуттів - чадю -
відштовхуюсь від перелісу:
ні, Боже! у очах завіса,
не перетворюсь на суддю.
Якщо ж я на біду свою
з собою не порозуміюсь,
о, Боже, на велику милість
Ти відітни долонь мою,
неначе фіну-крадію.
