Посідали старі люди
Й розмовляли про життя.
Як колись поля усюди
Розділяла їм межа.
Були бійки, були сварки
За вузьку оту межу.
Й для сільської господарки
Лиш приносили біду.
Бо сусіди ворогами
Залишались на роки…
Поки нас не об’єднали
З сходу друзі, що прийшли.
Землі всі в колгосп забрали,
Реманент, тай і тягло.
Людям клаптики надали,
Щоб на грядочки було.
Й так почали привикати
Всі до нового буття.
В колективі працювати
Й будувать світле життя.
Хто не згідний – до Сибіру
Відправляли, як за гріх.
Щей чіпляли другу віру
Й ворогів робили з їх.
Але досить те трусити, –
То історія давня.
Нам потрібно й тепер жити,
Де родюча вся земля…
Он, той дід, що з бородою,
Орав нивку сам свою.
Вузьку зовсім шириною
І коротку в довжину.
Тай на ній межа довкола
Була, наче рубежі…
Кажуть, щастя він ніколи
І не бачив за межі.
Бо кругом поля віками
Лиш плодили ворогів.
Те тягнулось і з судами.
Старшим бути кожний хтів.
А другий дід, що в беретці,
Згадав тоже давнину.
І почав у суперечці
Свою розповідь таку:
"Бачу трактор межі ріже
Недалеко від села,
А в полях дорога свіжа,
Як в майбутнє пролягла…
Й я подумав – людській долі
Буде ліпше, як знесуть
Усі межі, що є в полі
Й краще люди заживуть…"
Так балакали старенькі
Аж до вечора в садку,
Поки внуки молоденькі
Тему надали другу.
Про керманичів сучасних,
Про "труди" їх для людей,
Про синочків тих, вчорашніх,
Що не злазять нам з плечей.
Та на те нема вже часу,
Бо і ніченька спішить.
Хай буде це для запасу
У душі, що теж болить.
А в другу неділю сядуть
Знову кумоньки оті
Й один одному розкажуть
Вже історії нові.
Бо та, славна Україна
Скільки літ, як вільна є,
А в селі хіба руїна
Й в бур’янах усе росте.
Нема меж, нема колгоспів,
Де – в кого корівка є…
Зате в Києві, на площі
Вся еліта аж цвіте.
То послухаєм розмову
Вже другу, на другий лад,
Коли вийдуть старі з дому
Й посідають знову в сад.