Це правда, не казка.
Було вже сторіччя двадцяте.
Трьох доньочок мала розумна, досвідчена мати.
Ще був і синок, та на фронті,с сердешний загинув.
Бо люта війна завітала тоді в Україну.
Жила собі мати, ростила як вміла вже дочок,
Дівчатка зростали, Були наче справжній віночок.
Але із донькам не надто втішалася ненька.
Бо доця одна народилась у неї сліпенька.
Чи в душу до жінка пробралась нечестя сила
Здорових любила дочок а сліпу не любила.
Шкода і шматка для сліпенької й доброго слова.
Здоровим дівчаткам знаходила й ласку й обнови.
А як підросли та дорослими стали дівчата,
Ще більше почала журитись та гніватись мати.
Одружаться як ненаглядні її ті дівчата?
Чи хлопці хороші захочуть за себе їх взяти?
Чи скажуть «сестра в вас сліпа а кого ж нам народите ви?
Не йшла бо ця думка у жінки з її голови.
І от щоб свати не обходили їхньої хати
Сама поговір розпустила не добра ця мати.
Усюди казала, знайомому кожному жінка::
«Сліпа не моя, У пологовім клятім будинку.
Дітей переплутали. Ц ю підложили мені!»
Казала й вірила навіть своїй же брехні
«Усі були дітки у нашій родині здорові.
А ця і не схожа. Й вуха не наші і брови.
Була там циганка, і підкинула нам циганча».
І плакало гірко незряче та ніжне дівча.
Бо попри образи і кривди усі і докор
Любила й сестричок і матір брехливу, сувору.
Минають роки, час у прірву минулого лине.
У кожної доні вже власна створилась родина.
І навіть незряча, якій завдали стільки болю,
Усе ж не зламалась і навіть знайшла свою долю.
Але проти віку безсилі і нині науки,
Узялись за серце хвороби безжалісні руки!
І от вже з лікарні старенька налякана дзвонить
До самої старшої, самої милої доні.
Роняє на слухавку сльози розгублена мати:
Та донька їй каже «у мене роботи багато!
У нас кінець місяцю! Мамо, напруга страшна!
Та й зрештою, мамо, у вас же донька не одна»..
А друга донька так матусі старенькій говоре:
«У нас в же квітки, виїджаємо сьодні на море.
Але про незрячу згадали «турботливі сестри»
«Матуся в лікарні. Їй ліки та їжу потрібно привести.
Нема у нас часу, ати ж бо на пенсії й так»
І тільки почула сліпенька про матінку хвору,
Забула одразу образи усі, наговори.
Всхміхалася їй мати можливо лиш раз або два,
Та доньці здалося що мати і добра й свята!
Такою згадала матусю незряча дівчина.
До мами помчала! Сама у руці лиш тростина.
Хай шлях незнайомий, на вулицях гуркіт машини,
До мами рвалася зряча душа у сліпої дитини.
Штативи від капельниць, стіни суворі палати,
Страждала від болю мати,
Забута і зраджена.
Тільки почулось між снами:
Мов стукіт тростинки і голос щозве її: «мамо!»
Із серця холодного линули сльози горячи
«Одна в мене донька, яка тільки серденьком баче!»
Шекспір тому і актуальний, що його сюжети актуальні у кожну епоху. Але сюжет цієї баллади не з "Короля Ліра". Прототипом Незрячої дівчини, яка віддано любить жорстоку матір - є моя матуся, яка народившись незрячою зазнала найжорстокішого відношення з боку родини.Я ще багато чого тут пом'якшив. І кінець теж Зробив щасливий, мовляв, стара зрозуміла і розкаялася у власній несправедливості. А у життя бабуся як одужала так ізнов стала цуратися і принижувати незрячу доньку, яка сама попри усі випробування, стала найкращою, доброю матір'ю.
...на жаль, приклад домашньої деспотії є присутній у багатьох родинах - і ми теж у нашій родині зазнали багато лиха від старшого покоління. Виявляється цей "синдром" блукаючий по усіх кутках земної кулі Старого і Нового Часу. У львівському драматичному театрі на малій сцені йде вистава "Буна" про таку ж особу, яка окрім деспотичного ставлення до членів родини, все ж передає молодим естафету етно-роду.
Проникновенный баллада!
Хотя девочка незрячая -
Сердце у неё горячее!
Спасибо, Евгений! Ваши баллады вызывают слёзы...
( Отключена функция "оценить"...)
Щиро вам дякую! Так, у цыъ незрячоъ дівчини, нині вже жіночки, прекрасна душа. Це ж усе, нажаль, із життя. Нажаль, бо не мало б бути такоъ жорстокості у світі, як у матері та сестер,, але вона є, є ыгырша Але ж людину робитьлюдиною не очы ыне вуха або ыншы органи а саме душа, мислення, ывона не залежить выд зору. Завжди вамрадий!