Я віддаю тобі все, що так завинив.
Я вину свою випив, і бачу осад у пляшці.
Пробач, моя люба, що лиш сьогодні тебе відпустив,
Що змушував триматись мене, хоч і бу́ло це важко.
Прости, що у натягу був постійно ланцюг,
Що тягнув усе вниз - до пекла земного, у хаос,
Що нічого не зрозумів, ні тоді (серед волоцюг),
А ні потім, блукаючи в світі тонкому без пауз.
---------------------------------------
"Це останні рядки для тебе, уже не моя Музо, не мій острів, не моє...
Будь щасливою, Акаціє, сподіваюсь ти це прочитала, і нам вдалось одночасно відірвати від себе, та підпалити, той "бікфордів шнур", а вибух, від зустрічі останніх імпульсів, відбувся рівновіддалено."
---------------------------------------
[кінець плівки.>
