Розрізав тишу серед ночі,
Плеснув окропом по душі
Твій несподіваний дзвінок.
Скажи мені, чого ти хочеш?
В отруті прози вже вірші.
Між нами - спалений місток.
"А пам’ятаєш?..." - "Пам'ятаю..."
"А знаєш..." - "Звісно,знаю я..."
Ох, ці вже, пам’ять та свідомість.
Луна в свідомості - "кохаю",
Принтує пам’ять - "я твоя",
Далебі навпаки усе натомість.
Себе ні краплі не картаю,
Що ти ще "save", ще не "delete",
Мені не шкода гігабайтів.
Я мертвий "ноут" закриваю,
Гайну думками в травня цвіт,
У світ живих весняних сайтів.
Нам днів, ночей було замало,
Та й Всесвіт розміром малив,
Наш вимір - ти, та я, та травень.
Під зливою пісень співали,
Озоном вранішнім будив
Нас ліс, столітній сивий славень.
Та враз розлуки чорна дірка
Весну поглинула й тебе.
А може - це примара-сон?
Ні. Спопеліла наша зірка,
Вдягнулось небо голубе
В чорнече зграїще ворон.
І ось... Дзвінок посеред ночі
Б’є блюзом Кінга по душі.
Про щось снивода-дощ шепоче...
Та розвіва безхатько-вітер,
Для тебе, недописані вірші...