|
Він із розпачем вдивляється в її зажурені карі очі, в яких зливаються воєдино всі світові океани. Вона мовчить. Вона постійно мовчить, але розуміє його найбільше за інших. Він із насолодою торкається її вологого скляного тіла, яке запрошує до відвертої сповіді. Говорить багато, щоправда, лишень подумки, боячись загубити всю суть розмови поміж слів.
«Що іще тобі розповісти, моя кохана Віскі? Як оповісти тобі всі свої болі?», – питає її. У відповідь вона палко припадає до його вуст, наповнюючи їх присмаком гіркої радості. Він знає, що на ранок усе це закінчиться і здаватиметься приємним випадковим сном. Тіло нестерпно болітиме від тріщин, як безлюдна пустеля, яка прагне живиці.
З дерев опадає листя надій та сподівань, від кожного його падіння він здригається, ніби від пекучого холоду. До нього приходять друзі, розпитують, як у нього справи, розуміюче кивають, не зважаючи на його вічну самотність і закликаючи наповнювати келихи. Всім завжди байдуже до його самотності.
«Де ти, моя кохана Віскі?», – панічно озирається, аби палко обійняти, поцілувати і в шаленому забутті поринути з нею в танець. Вона ледве чутно шепоче йому на вухо, щоби відпустив її, бо то тільки марево, видиво, витвір його хворої уяви. «Ти вже добряче п’яний і не знаєш, що твориш», – намагається знайти порозуміння, проте не відштовхує його, мовби мати блудного сина.
«Віскі, моя кохана Віскі! Забери мене звідси!», – кричить німотою, схилившись від знемоги на її плече. Вона голосно сміється з його безвиході й наївності, затягуючи у нестримну круговерть. Іще трохи і він утратить свідомість.
Уже немає нікого. Абсолютна відсутність. Одні лише розбиті склянки. І він, заскочений зненацька, мов біля чужої коханки. Несміливий дотик до її існування. Дитяча простота й відвертість її тіла, які поволі зникають, залишаючи присмак раю на вустах… Він мліє від спеки її грудей, відчуваючи, як у жилах закипає кров і витікає назовні. Як зупинити кровотечу???
Весь біль і розпач витікають із пляшки, переповнюючи склянку алкоголем чи то скупими чоловічими слізьми. Він умить перехилив склянку, навіть не скривившись від гіркоти її вмісту, бо ж чоловіки ніколи не плачуть.
ID:
909471
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 29.03.2021 20:33:00
© дата внесення змiн: 04.04.2021 23:35:50
автор: Ноїв Ковчег
Вкажіть причину вашої скарги
|
Супер!
