Скільки вже часу минуло.
Від тоді як я булукаю у цій мерзлоті.
В цій морозні тундрі без почуттів і емоцій.
Все стоп це не може так далі продовжуватьсь.
Но я тут наскільки довго що і сам повірив.
Повірив те що в цьому світі тільки зло.
Нещастя і зради. Незкінченно це все.
Я просто засинаю знов і встаю.
Но нічого не змінюється все як зазвичай.
Ні це не правда, чи може і правда.
Ні це не життя. Но може я і не жив а просто існував
Я не хочу цього продовжувати.
Закриваю очі і сон. І знов вона. Хто вона.
Напевно просто моя уява.
Вона знов мене питає " ти підеш зімною"
А я не знаю що відповісти. Я напевно божеволію вже.
Но якщо піти знею що буде.
Можли щось змінится.
Ні не змінется.
Чи може змінется.
Добре я піду з тобою. Відповів я.
Вона взяла мене за руку.
І повела мене засобою. Ішли ми довго.
Потім я без сили впав.
Відкриваю очі це знов лиж сон.
Но хто вона..
Я її не знаю.
Но знею так легко ніби здорогою людиною.
Ні це маразм я закохався в сон.
Чи це не сон.
Закрив очі но її немає і так вже багато ночей.
Якось гуляючи в морозну ніч мені тепло стало на серці.
Так добре обернуся і в далечині побачив.
Побачив її. Я що сплю чи це і справді вона.
Підійшовши до неї я її поцілував .
Но вона відштовхну мене.
І сказала " ви хто і що собі позволяєте"
Ви кохання з мого сну.