Я завжди мріяв зустріти дівчину з кольоровим волоссям. Прокидатися й щоранку виплутувати з нього сонячних зайців, глибоко вдихати пахощі його свіжоскошеної трави, струшувати росу з пелюсток її вуст. Шепотіти на вушко, покусуючи мочку: «Прокидайся, принцесо казкового царства». Слухати її спокійне дихання і невдоволене бурчання.
Так, я знав, що з нею буде важко. Важко приручити її вроджену дикість. Та від цього вона ще спокусливіша. Мене зваблюють її непокірність, бажання знищити повсякденну сірість і порвати на шмаття дріб’язкову реальність. Вона розпускає косу, яка сягає її милої дупці, замислено накручує волосся на палець, очі її наповнюються несамовитими вогнями, а я вмираю і воскресаю, вмираю і воскресаю.
Дивуюся, як у неї з-під красивих жижок пурхають барвисті метелики, розчиняючись у повітрі. «Отямся!», – хапає мене за шкварки, поки я гладжу її коліна. «Але ти дурне!», – мило сердиться, як дитина, даючи мені штурханця, коли я після чергового келиха вина кажу їй, що хочу жити швидко й померти молодим.
Літніми вечорами ми запускаємо повітряних зміїв, зі сміхом намагаючись поцілуватися між їхніх довгих хвостів. Нас це збіса веселить! Авжеж, я не хочу бути серйозним. Цим їй найбільше подобаюся, за це вона найчастіше мене бакланить.
«Про що ти думаєш?», – затягує в зелену безодню своїх зіниць. Важко відповісти, як і не втонути в глибинах її очей. «Я занадто важкий для подружнього життя», – киваю у відповідь, а вона лише міцніше обіймає і цілує мене. Чи хотів би я на ній одружитися? Мабуть.
Поки я сплю, вона сміється. Щиро й безтурботно. Як діти. Поки я сплю, вона плете з веселок вінки. Плете і пускає їх на воду, в якій виблискує місяць.
