Під лядою нишком плавають риби,
Під кришкою люку шепочуться во́ди.
До я́дра Землі досягає гли́бінь,
Прихована під шкоринкою льоду.
Нехай, подорожній, тобі не вдасться
П'ятою своєю той лід вломити.
Бо, хто зазнає́ крижаного причастя,
Не вміє до дна ізпи́ти.
Їм за́шпори шиють по синій шкірі
Зміїсті сліди, як від блискаво́к,
Їм сняться птахи, що злітають в вирій,
Стаю́чи мільйоном ясни́х цято́к.
Їх переслідують чорні грози
І ластяться лагідно до руки.
І врешті у них відбирає розум
У товщі тієї ріки.
Як порошинки, вони осідають,
Сходячись разом при серцю Землі.
Світіння ядра її схоже до Раю,
Якби не відго́нив запах смоли.
Світає сонце над першим снігом,
Що припорошує то́нкий лід.
Ступивши по ньому, о подорожній,
Подумай, як слід.
Гарний вірш! 
