Був гарячий полудень, худібка, втомившись ходити, мирно стояла в затінку, навіть Сорока Шупічки, що добряче залила пастухам сала за шкіру, мляво мружила на мене своїми лукавими очима, мовляв: "Що я зовсім божевільна по такій спеці ганяти?"
А от мені сьогодні чомусь не сиділося в холодочку: манив приярок, закиданий трухлявими вербами, в центрі якого заховалося від людського ока лісове джерельце. Це відкриття я зробила зовсім випадково, коли виганяла Сороку від груші-дички, а вона, замість того, щоб повернутися до стада, помчла, капосна, аж на дно яруги. Самій мені б ніколи і на думку не спало досліджувати цю місцину, адже з одного боку був стрімкий спуск, що шкірився гострим гілляччям, а з іншого - ціла галявина пишної бузини з кропивою. Але цього разу вибирати не доводилося: мене вів обов'язок пастуха.
Спочатку мене лякали корені вивернутих старечих дерев, вогкий запах моху та трухлявини, а потім погляд привернула вузька стежина, помережана глибокими відбитками копит, - і страх підмінила цікавість. Це не були відбитки коров'ячого копита, бо я відразу їх розпізнала б, це були сліди володарів гущі: диких кіз чи кабанів, а може, й оленів чи лосів? Цього вже я не знала, бо звідусіль всю землю перетворено на господарські угіддя, що витіснили давним давно звірину незрозуміло куди, тому, не довго думаючи, обережно подалася за слідами, забувши і про худобу, і про Сороку, і про час. Так було частенько, коли цікавість брала верх над кодексом пастуха, який сформувався за роки освоєння цієї професії, тому часом і перепадало від хазяйок, які в кінці дня не дорахувалися своєї худібки. Але тоді я була аж занадто уважною і зосередженою, і ніщо не могло мене змусити зійти зі стежки. І не дарма! Нагородою в кінці шляху стало відкриття невеликого лісового джерельця! Моєму подиву й захвату не було меж! І як це ніхто не відкрив його для світу, адже вода на полі та ще й в спеку і далеко від дому - це найбільший скарб. І не довго думаючи, я стала пити. Вода була прозора й чиста, але мала болотяний гіркуватий присмак - певна річ, джерело потребувало людського втручання, щоб стати придатним для пиття, але це були володіння світу природи, і щось підказало мені, що людське втручання, як і моя присутність тут, зовсім не доречні. І я тоді пообіцяла собі, що більше не стану полохати спокій цієї таємничої місцини. Та сьогодні саме прагнення ще раз відчути на собі цей спокій і таємничість привели мене знов до джерела.
За другим візитом очі почали жадібно вбирати найдрібніші деталі, що залишилися поза увагою минулого разу, бо хтозна чи я ще коли наважуся прийти сюди. Насамперед мій погляд привернув смарагдовий відтінок у вишині: густе віття дерев на стику з небесами було ніби мерехтливою аркою храму якогось лісового божества, а самі старечі стовбури слугували за мармурові колони коринфського ордеру. У затінку від полуденного сонця повітря було вогким і пряним, дихалося легко, а ті чаї з моху, листя й трухлого гілляччя мирно шурхотіли під обережним кроком. Біля самого джерела було також багато гілок та корчів, що своїми сплетеннями нагадували корзину. І марною була б будь-яка спроба відтягти якусь гілку з цього ансамблю, бо вся гармонія, викохана природою віками, була б нарушена, тому я й почувала себе тут швидше випадковим гостем ніж повноправним господарем відкритих мною володінь. Я навіть не наважилася дати назву джерелу, адже слово - це теж форма власності, бо втиснути уже давно існуючу духовність в матеріальну оболонку слова, - це позбавлення права бути носієм недосяжного для сучасної людини образу, що колись створив Господь.
Присівши навпопічки біля води, стала слухати тиху думу старого джерела. Це зараз воно слабким голосом жебонить про колишню велич і могутність, що розмивала пороги міцної породи, бо не в змозі було стримати молодецької сили в своїх водяних жилах. А звідки ж цей яр? Ця глибина? Цей таємничий страх перед колишньою величчю? Тільки двохсотлітні верби нижче приярка, нахилені аж до землі, щоб зберігати останні краплі животворної вологи, ледь животіючи, можуть свідчити про правдивість цієї історії, адже всім відомо: де верба, там і вода. Та вони мовчки чекатимуть свого кінця, бо вода зі старого джерела забула до них дорогу. І вони перешіптуються між собою про юність перед тим, як піти у вічність. А ще нижче розмиті канави, які можна перескочити тільки з добрячого розгону, і то на свій страх і ризик. А в канавах тих, казали старі люди, колись відкопали кістки мамонта. Я думаю, земля не просто так ховає від людського ока свої таємниці, бо коли людина доторкнеться знаннями до сокровенного, то загордиться у своїй вигаданій величі й могутності. За роздумами я й не помітила як вибрела з хащів до корів. Вони ліниво ганяли хвостом мух й мружили око на полудневе сонце, мовляв: "А не час нам уже додому?"
ID:
933871
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 14.12.2021 17:52:04
© дата внесення змiн: 14.12.2021 17:52:04
автор: Алла Гонда
Вкажіть причину вашої скарги
|
