Я тебе відпускаю. Чуєш? Відпускаю.
Сьогодні, 3 січня, в полудень.
Лети і не оглядайся!
Ти здивований моїм рішенням?
Думаєш, я прийшла до нього тому,
що розчарувалася в тобі, що розлюбила?
Ні. Якраз навпаки.
Зараз люблю тебе ще більше, ніж любила досі.
Просто прийшов такий час,
що моя любов видозмінилась:
набрала інших барв, запахів і форм.
Була за кольором такою,
як прапор ОУН – червоно-чорною,
де червоне – це палаюче полум’я любові,
а чорне – кров, що запеклася на серці від її ран.
А тепер виглядає так,
як сучасний державний прапор України ,
тобто, є жовто-блакитною,
де жовте – це колір стиглої пшениці,
що розкинулись на теплому, м’якому сердечному лані, в колосках якої містяться зерна ніжності й добра.
А синє – колір неба, що висить над цим ланом
і нагадує про те,
що все на світі має своє значення,
все є невипадковим,
все для чогось приходить, чогось нас вчить.
Колись пахла моя любов, як квітка тубероза.
Цей запах подразнював мої нерви,
розпалював кров у жилах,
а ще приводив у рух метеликів,
які невідь звідки прилітали
і невідь як опинялися у моєму тілі
й починали танцювати в місці нижче живота
запальну коломийку.
Цей запах подразнював також очі,
вони наповнювались вогнем і горіли
не згірше сонця чи зір.
А тепер моя любов пахне, як жовта троянда –
стійко, солодко, приємно,
але без усяких там вогнів та метеликів.
Якби хтось глянув на графічний малюнок тієї любові, яка жила в мені раніше,
то побачив би на ньому замкнену криву
з чисельними гострими верхівками,
об які я нерідко різала душу.
Тепер це зовсім інший малюнок.
Криву не впізнати на ньому,
її наче хто вигладив, вона стала округлою
і має роз’єднані кінці.
Тож лети, птаху, крізь них, лети!
Лети сміливо і впевнено!
Назустріч своїй радості!
Назустріч своєму щастю!
Назустріч своїй довгій і світлій долі!
І знай, в той день, коли я дізнаюся,
що ти знайшов усе це, кружляючи у вільній синій висі, радітиму безмежно.
Чому?
Бо я люблю тебе.
Все нормально. Все буде так, я має бути. Я навчилася довіряти долі.
kk:
