« І нікого не зосталось,
тільки казочка смішна...»
Кінець
І
Не любо неприкаяній душі...
немає як «поплакати у шалик»
або, хильнувши опіуму шкалик,
розвіяти далекі міражі,
де миру і війні кінця і краю
немає, і майбутнє – у пітьмі,
і колія, яка веде до раю,
не радує на фінішній прямій.
ІІ
Почулося, – душа тіка на гульки...
ну-ну... тікає... так воно і є,
так і було, і лопнуло як булька...
остання соломинка – це моє.
Але – куди одному черевику?
По цей бік Сяну є ще віршарі,
на тому боці – скоморохи віку,
а де-не-де і скальди-кобзарі.
Ще б'яшемо і славу, і догану,
аби не переводились мужі,
які шляхами віщого Бояна
ідуть обороняти рубежі.
«Суворови» затіяли маневри
і заодно перевіряють нерви...
одів броню розбійник-соловей
і що не танк – то сорок тисяч євро
за сорок тон металобрухту... певно
це буде дуже вигідний трофей.
ІІІ
Бряцаємо, але... дамо у зуби...
і виглядає це, неначе, грубо.
А що робити? Здачі даємо,
коли за Альпи лізе люте чмо,
і поки окаянне ріже дуба,
то ми його абетки навчимо.
Лишається Пегаса осідлати...
та ну його... пишу як на душі
лягає інде. Вірші чи вірші –
яка різниця? Он і у ґаранта
у голові одна суцільна вата,
але й воно планує вояжі.
..............................................
Далекого мале не помічає –
нема резону, вигоди немає...
а поки репутація моя
не висихає в течії Дунаю,
то, може, і додибаю до краю
поза межею цього житія.