Про них потрібно розповісти. Ті, які залишилися живими, мають не дати забути про тих, хто втратив життя. Більшість виїхала з рідного міста, залишила домівки, сподіваючись повернутися додому. Дехто відмовився виїжджати, дехто просто не зміг виїхати. Кожен боявся опинитися наодинці зі смертю. Всі вони сподівалися, що все це скоро закінчиться.
Боялися, що сповнене надії «До побачення!» водномить перетвориться на «Прощавай!». На цьому шляху хтось уперше зустрівся з Богом і вперше спілкувався з ним у молитві. Сліз більше не було. Ріки текли, дерева цвіли, трава проростала крізь тіло землі, а серця переповнювала любов до дітей і ненависть до тих, хто намагається знищити їхнє майбутнє, їхню свободу і прагнення бути собою. Коли це все завершиться – діти знову стануть дітьми.
Вона ревно береже прикрасу у формі метелика. Ця річ нагадує їй про доросле дитинство, коли поспіхом покидали дім і ніхто нічого не пояснював, бо всі все розуміли без слів. Метелика поклала їй у долоні мама, коли вона востаннє її бачила. Коли діти запитують, де вона зловила цього метелика й коли він полетить, міцно стискає їхні долоні і з ніжністю дивиться на них очима Богородиці – синіми, наче безхмарне небо.
Сльози підступно роблять зіниці темнішими, але діти не повинні їх бачити. Діти вириваються з обіймів, заливаються сміхом із вигуками: «Метелику, лети!». Колись вона їм обов'язково все розповість. Насамперед про тих, у кого нахабно відібрали життя. Вони мусять про це дізнатися. А зараз для них найбільша радість – залишатися дітьми під ніжним поглядом Богородиці.
