Я тієї весни закохалась
у сплетіння віконних рам.
Він за чорних, - а я трималась,
по цеглині збираючи храм.
З підвіконня злетіла пташкою,
Де піхотні в болоті сліди.
Прощатися з милим так тяжко,
Та вже чутно копита орди.
Я цієї весни не скорилась,
ні чужим, ні своїм хрестам.
Він - де ночі вогнем іскрились,
я - де зорі співали містам.
Храм любові. Сплелися дві долі,
Червоним і чорним вишиті рушники.
Переплелися пальці поволі
не на сьогодні, а навіки-віків.
У співавторстві з
Олександром Подвишенним
