КОНИ
Пьют кони. А река прозрачна и светла.
Потом они идут на поклики пастушьи.
Но чутко прядают у перволетков уши…
Минута – и табун как буря понесла.
А вечер глубже… Сизо-розовая мгла,
Окутывая степь, уже лелеет души,
И тучки маленькие пятнышками туши
Встают на западе, где даль ясней стекла.
И вот, усталые, спокойным тихим шагом
Опять они идут. Лишь стайке стригунков
Неймётся всё ещё. «Вот неслухи, однако, -
Сказал седой пастух, – вот им бы канчуков!
Да что с них взять – малы! И всё им нет покоя!»
И взором нежит их, как ласковой рукою.
26.02.1928
Оригинал:
КОНИ
Води напившися з ясного джерела,
Вертаються вони на поклики пастуші,
І хитро щуляться у перволітків уші…
Хвилина — і табун мов буря понесла.
А вечір глибшає. Рожево-сиза мгла
Оповиває степ, людські голубить душі,
І хмарки плямами розбризканої туші
Стають на обрії, подібному до скла.
І от, натомлені, притихлою ходою
Вони вертаються. Лиш кілька стригунців
Не хочуть ні вівса, ні сну, ні супокою.
Старого пастуха бере і сміх, і гнів:
Ну, сказано — малі! Усе б то їм брикати!..
А легіт пестить їх, немов ласкава мати.
26.02.1928
