Ох, як мені в душі болить образа
І серце розриває на шматки,
Що в світі нині шириться зараза
Й об мою землю топче «башмаки».
Плюндрує, нищить і оббріхує безбожно,
Убити хоче українську суть,
Та нашу пам’ять знищити не можна,
І душу витравить, і час назад вернуть.
І не загояться до скону наші рани,
Ятрити буде душу біль оцей,
Бо в світі досі ще живуть тирани,
Що сіють лиш розруху, горе й смерть.
Та носить їх земля на своїх плечах,
І не розверзнеться від їхніх всіх гріхів.
А небо плаче клекотом лелечим
Над долями загублених синів,
І ронить сльози на жита зотлілі,
Що догорають від ворожої руки.
І в матерів вже скроні посивіли
За думками, чи діти їх живі.
А в серці – лиш тривога, відчай, страх
І ненависть така, що горло душить.
За нашу кров, що на чужих руках,
Ми можем висушити море й гори зрушить.
Та прийде час розплати. Він вже близько.
І помста не мине нікого з них.
За всі тривоги. За брехню. За тишу.
За Україну. Мертвих і живих.
13.09.2022