Осені не дорікай, вона звичайна жінка,
З характером мінливим та складним:
Коли їй радісно, вона сміється дзвінко,
А у смутку - з дощами перемежує грім.
Полюбляє осінь прикрашать обійстя,
Екстер'єри змінює мало не щодень:
Розвішує золотаве і пурпурне листя,
Останню зелень зриваючи з вишень.
Раптом заллє округу туманом білим,
Бо ж розмаїття це їй стало не до душі,
Як у щасливе майбуття відновить віру,
Запросить сонце удвох писать вірші.
Але так складно відшукати нові рими,
А теми всі якісь безрадісні й похмурі.
І починає осінь із пересердя гримать.
На сонце. І воно йде, сумне й понуре,
Бо знає: зима не любить віршувати,
А у весни та літа - зовсім інші хобі.
Чи зможуть осінь і сонце поладнати
За чаєм і шматочком пахкої здоби?
Посміхнеться осінь? Запанує згода?
Образи сонце пробачить в одну мить?
І на тепло поверне знову нам погода?
Забудуть сварку, краще їм дружить!
Ніхто не зготував їм і простого чаю.
Не захотів ніхто мирити. Чи не зміг?
Осінь схаменеться, а сонце зустрічає
Зиму, та й намело вже снігу на поріг.
