1. Спогади про москвичів та про московський менталітет.
Коли темно і надворі, і в кімнаті та ще й повністю «лежить» інтернет – отоді я, пересічний та соціально мало захищений український пенсіонер, залягаю на диван і поринаю в спогади. Ось і зараз в темноті розкриваю якусь сторінку з минулого власного життя.
А поскільки винні в моїх і ваших нинішніх незручностях у черговий раз росіяни, то я й пригадую зараз, як у віддаленому вже 2012 році мав нагоду особисто за росіянами зблизька спостерігати. В плацкартному вагоні потягу. Я в ту пору останні дев’ять років до свого виходу на пенсію працював конструктором-технологом в одній київській приватній будівельній компанії. Головний офіс звичайно ж був у Києві, а всі виробничі потужності і моє робоче місце знаходились у моєму рідному Конотопі.
Був морозний січневий вечір. Я повертався додому з одноденного відрядження в Київ. Мав квиток на фірмовий потяг «Київ-Москва». Потяг відходив з колії вокзалу десь о 20-й вечора. Коли я зайняв своє бокове місце в вагоні, до відправлення було ще хвилин 15. Навпроти мене вже сидів молодий хлопець з ввімкнутим ноутбуком. Як потім виявилось, він їхав до Бахмача. А чотиримісне купе справа від мене поки що пустувало. Проте недовго. Його невдовзі впевнено зайняла четвірка росіян. Судячи з аа-каючого говору це були москвичі.
На нас вони ніякої уваги, наче нас і не було поряд. Галасливо порозтикували сумки та верхній одяг, куди треба. Усілися попарно на лави. Ділились враженнями й критичними зауваженнями про своє перебування «в хааахляцкой сталіце». Раділи, що у вагоні чисто, тепло і затишно. Нагадали самі собі і певно нам, що цей потяг московської комплектації і що вони вже знаходяться на російській території. Голосно планували також, як будуть добиратись до власних домівок «с кієвскаго вааакзала». Один признався, що вже скучив «зааа сваєй Вєркой, і паааетому пааа прієзду пааадаріт єй сєанс хааарошего сєкса».
Після цих кількох їхніх фраз, як я й передбачав, вони приступили до чисто російського ритуалу. Ну,звісно до якого. Росіяни ж, вони і в Києві росіяни.
-Сааагрєємся давай с марозу, что лі? Сказано-зроблено. Двоє з них скочили на ноги зі своїх сидінь, підняли кришку лави і дістали з сумки сіру паралелепіпедоподібну картонну коробку. Та разом з нею ще й пакет з чимось. А третій з їх колективу, що сидів навпроти цих двох, невідомо звідки (чи не з власного рукава) миттю поставав на столик необхідне число одноразових стоп’ятидесятиграмових стаканчиків.
На сірій картонній коробці був намальований червоний перчик. Коробку блискавично і безжалісно розпатрали. В ній була пляшка «Української горілки з перцем». Судячи з презентабельної упаковки це був експортний варіант горілки. А в пакеті були сякі-такі продукти для закуски. Уся рідина з пляшки миттю була розділена в стакани.
-Ну чьо? За вааазвращеніє дааамой?
-І зааа прааащаніє с Хааахляндієй, да?
-Ааа вот за прааащаніє с хахламі давай нє чьокаясь! Після цього був короткий смішок і професійне спустошення стаканчиків. Залпом. Коротка мовчанка. Потім вони вголос прочитали назву станції, яку ми проїхали.
-Дааарніца! Ето чьо, Кієв уже закончілся?
-Ну да! Рєку Днєпр праааєхалі. Рєвє та й стєгнє Днєпр широкій. Так, кажется, у Шевчєнкі наааписано.
В цей момент один з їх компанії, який досі уважно роздивлявся на спорожнілу пляшку, підніс її просто до очей свого сусіда, що біля вікна, і звернувся до нього.
-Смааатрі-ка, чьо здєсь написано, а чьо в бутилкє! Ти читай! Читай! Абманулі нас хахли, б*ть.
–Да ти чьо? В самам дєле? А давай єщьо і втааарую глянєм.
Вони підхопились, підняли сидіння та з сумки знову дістали таку ж саму сіру картонку з червоним перчиком. Так само безжалісно розірвали картон і, мало не стукаючись лобами почали знову читати написи на пляшці.
Двоє інших москвичів, що тихенько про щось між собою говорили, сполошились і спробували заперечити.
–Ну куда ви уже втарую? Рано пака! Да Маааскви єщьо єхать да єхать.
-Рано да нє будєт поздно! Ти пааасматри чьо здєсь пишут. И чьо ми пааа факту купілі.
Тепер уже всі четверо, тикаючи одне іншого носами і вухами, почали досліджувати етикетку на пляшці. Пройшло хвилин три-чотири…. І от нарешті… громкій дружний возглас вазмущєнія.
- Ну подлиє же хахлиии! Ну нє могут, чтоб нє абмануть! Сматрі же, вєдь ясно написано «украінска гарєлка три пєрцем», да??? А пєрчік в бутилкє всєго адін плаваєт!
Тепер уже ми з сусідом по боковому сидінню не витримали і зайшлися голосним щирим сміхом. І… нас нарешті… помітили. Більше того до нас ще й заговорили. З вершин своєї величі. Яке «щастя»!
-Мужикі! А пааачєму ми хахочєм? Ми чьо-то нє так сказалі ілі чьо?
Я попросив у московських сусідів надірвану картонну упакову від горілки. Мені милостиво подали її двома пальцями. Як дохлу мишу. На коробці було написано по- українськи «Українська горілка з перцем». А під цим написом ще й продубльовано те ж саме англійською. Ну, щось на шталт «Юкрейніан горілка виз папрік».
Коли я переклав москвичам оце все зрозумілою їм російською мовою, реакція на мої пояснення в них не забарилась. Угадайте яка вона була? Ага, саме така вона й була. Традиційна, як для росіян. Тобто, мені та моєму сусідові, який з Бахмача, ці московські конкістадори заявили наступне.
-Ну дааа! Кааанєчно. Пааа хахляцкі ані напісалі. Пааа англіцкі тоже напісалі. А вот п’чіловєчєскі напісать у ніх уже і ума нє хватіло.
?!?!?!?!
Оце вам від мене все про москвичів та про їх менталітет. А тепер скажіть, хто з нас нацисти. Ми чи вони? І кого треба денацифікувати? Мабуть їх. А ще ізолювати. В резерваціях. Аж поки вони крім себе й інші нації за людей вважати стануть.
Отож я про росіян ще тоді в поїзді остаточно свою думку сформував. Вони можуть прикидатись нашими братами (як раніше) чи «асвабаждітєлями» (як тепер). А по суті вони і є нацисти. Вже давно і надовго.
18.10. 2022.
Це в них буває! І чим далі від хутора Михайлівського, тим колоритніше! Дякую за позитив! 
