Ми розумілись навіть не з пів слова,
Ми розумілися без слів..
Але вмирала ця ментальна мова –
Вогонь наш в сумнівах згорів.
Я тоді - не той, а ти тепер - не та..
Нема нам на щастя права..
І давай, знайдем ще декілька підстав,
Щоб забув я в чому справа.
Бо це буття обом здається милим,
Ми геть не знаємось у нім..
І щоб не забирали свої сили –
"Забудь мене, жени зі снів".
Я весь в тобі. Тебе в мені багато.
Тому несем важке "прощай"..
Тепер обом нема чого казати.
– Мене в собі не залишай.
Хто ти і я? – залишиться секретом..
Щоб ніч вже не верталася.
Колись сумне напишуть ще поети –
Про "наше", що не склалося.
І все пробачити, щоби забути,
І не розпочати вкотре..
Нам, аби слабкість чи силу збагнути, –
Треба духовного спорту.
Ти вибач, моя гроза забудеться,
А весь наш рай заблюрить час.
Бо що було – точно не осудиться.
Як догорів вогонь.. погас.
