Я знов полишу все на півдороги.
Чи то нема терпіння, чи не таланить?
Чи не навчили стомлені Батьки?
Чому я кожен день ламаю кригу,
І ріжу руки об гострокуття глупоти...своєї...
І лине кров. Густа, бордова.
Вкотре я ненавиджу себе за все .
Так хочеться кричати...
А я лише стираю зуби.
Тож не мовчи! Кричи!
Здіймай на галас все своє довкілля!
Та ні ...мовчу , мов дурень,
посміхаючись з безсилля свого.
А Батьки...Батьки...
Батьки - нещасні діти розірваних епох,
Вас почавили тектонічні плити.
І Ви розділені землею...
Скільки того щастя мали Ви у світі?
Зо півжмені, і того не на двох...на чужині.
Я знов полишу все на півдороги.
Гляди отак шматками й доповзу,
як той чортополох. До спокою.
До суєти? До Бога? Я не знаю.
Краще не знати.
Краще помовчу.
