Я бачив у той день тебе через вікно на задньому,похмурому ряді.
Ти промайнула,як той силует невинної,дитячої душі
Прискоривши биття у всіх живих й забравши спокій в небуття,
Цікаво,щоб сказав на це Да Вінчі?Може б й Ліза іншою була.
...Я думаю,що міг би втратити свідомість,та шкода,
Якщо усі ескізи,виринуть за простір жертв,твоєї байки щодо каяття.
А ти?Ти теж відчула,що немов душі нема?
Її забрав чи то диявол,чи то Бог підніс на небеса.
Коли у раз підхоплюєш той погляд випадковий
І змішуєш його в цій метушні ранковій та нервовій,
Як бармен,колу з коньяком і льодом,у вечірнім галасі того замаскованого болю.
